Це був довгий шлях, і я іноді забуваю, наскільки далеко ми зайшли.
Я багато міркувала про те, як починався фонд "Maya's Hope". Це був довгий шлях, і я іноді забуваю розказати чи нагадати іншим про роботу, яку ми провели, та життя, що були змінені... назавжди.
Деякі люди запитують мене: "Чому Україна?"
Я ставила собі це питання. Це могла бути інша країна. Мій тато українець. Мій дідусь та бабуся виросли в Україні. Але тільки в 2009 році я вперше ступила на українську землю. Навіть мій тато не був в Україні, хоч у нього й *дуже* українське ім’я.
Але в 2023 році я кажу, що це було покликанням. Це покликання, яке я не можу виразити словами. Це покликання, яке я не можу описати за 20 секунд. Це покликання, яке я не розумію, але ось, трапляються ці дива, і наче в голові лунає: "Чекайте, що це?"
Це сталося? І тоді ви розумієте, що це покликання.
Але повернімося у 2011 рік. Я відвідала дитячий будинок в Запоріжжі. До того часу я ніколи не чула про Запоріжжя, я не змогла б навіть відшукати його на мапі. Але я пам'ятаю, що провела багато часу в Києві, і не могла знайти того, що шукала.
Я перерила інтернет в пошуках українських інтернатів, які б відчайдушно потребували допомоги. Тоді майже все було російською чи українською, а Google Translate ще не існував. Я знайшла одну статтю про дитячий будинок під назвою «Калинівка» у віддаленому районі Запорізької області.
В липні 2011 року я була з перекладачем Тамарою. Ми обмінялися електронними листами з директором нашого благодійного партнера нашого благодійного партнера Альбертом, і я сказала: "Це моя остання спроба. Якщо це не той дитячий будинок, якому ми повинні допомогти, то я маю залишити Україну."
Ми сіли на нічний поїзд до Запоріжжя, і нас зустрів Альберт. Він був дуже добрий, і організував для нас візит в кілька дитячих будинків. Нарешті, я провела кілька ночей в Калинівціі. (Досі думаю — над чим я тоді міркувала?)
Але з допомогою Тамари ми це зробили. Ми побачили, що таке дитячий будинок-інтернат в сільській місцевості. Кожна дитина зворушила моє серце. Кожна з них. Я пам’ятаю маленького хлопчика з синдромом Дауна, який кусав мене за щиколотку заради уваги, маленьку дівчинку з синдромом Дауна, яка гойдалася туди-сюди, прикуту до ліжка дитину з рудуватим волоссям на ім’я Маргарита і, звичайно, непосидючого Ваню.
Ваня був милою дитиною, яка тримала мене за руку, посміхалася і щоразу раділа. Ніби кожен день для Вані був наповнений радістю. І я пам’ятала ту радість, навіть після мого виїзду з України.
Коли я повернулася в Сполучені Штати, мені спало на думку винайняти приватних доглядачів, щоб допомогти штатним працівникам установи. Нові співробітники були доброзичливими, працювали протягом тривалого терміну, та відкрили світ для Вані та його друзів у Калинівці.
Я завжди раділа Ваніним успіхам та ділилася цим з оточуючими, розповідала, що його можна всиновити. Сподівання, що він колись поїде з Калинівки, жили в мені роками. Я просто молилася, щоб одного дня він відчув справжню радість і щастя бути з родиною.
І у 2019 році його всиновили.
Він був усиновлений американською родиною, яка його любить і стає свідком його розвитку.
Я збиралася опублікувати історію Вані сьогодні, але не втрималася, щоб поділитися тим, що нещодавно мені написала його мама.
"Майя, ти щовечора маєш лягати спати, знаючи, що ти дала надію багатьом життям на благо Господа. Це робить Його щасливим, і Його народ щасливим. Серйозно, так багато людей отримують корисну інформацію про цих дітей, про яких ти розповіла на YouTube та в інших соціальних мережах. Вже це саме заслуговує на Його похвалу! Багато людей полюбили нашого Ваню."
Той відчайдушний крок в 2011 році, щоб відвідати Калинівку, назавжди змінив моє життя і життя тих дітей в Калинівці. Наша діяльність зростала, і лише в 2022 році ми допомогли більш ніж 11 тисячам дітей в Україні.
А почалося все з одного хлопчика. Цей хлопчик був Ваня. Давайте ще більше допоможемо дітям, як Ваня.
