Сьогодні побували в Дитячому містечку Карітас у німецькому Іршенберзі. У контексті тих нелегких умов, в яких живуть та працюють українські прийомні сім'ї (ПС) та дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ), було дуже цікаво побачити німецький досвід.
Що я вам скажу – українцям варто ще чимало попрацювати для того, щоб турбота про сиріт вийшла на такий рівень. Відмінності великі і в матеріальному плані, і в плані соціальної та психологічної підтримки сімей.
Співробітники селища Ханнес і Геральф люб'язно показали нам будинки і територію, і розповіли про багато нюансів роботи цієї організації.
Найбільше запам'яталися мені моменти (і в дужках, для порівняння - ситуація в Україні):
- у прийомній сім'ї у селищі з "мамою" вихователем живуть не більше 6 дітей, у просторому, зручному, але при цьому не надто розкішному будинку (в Україні в одному ДБСТ може жити 10, а іноді й більше дітей, багато будинків мають недостатню площу та оснащення);
- є будинки, в яких живуть складніші діти, які мають складнощі в адаптації до сім'ї. Тому там із дітьми перебувають не мами, а вихователі. В одному такому будинку мешкає не більше 8-9 дітей (це більше нагадує малий груповий будинок (МДБ) – установи, які лише починають з'являтися в Україні);
- утримання однієї дитини в середньому понад 200 євро на день, або понад 6000 євро на місяць, включаючи витрати на персонал тощо; (в Україні - приблизно 250 євро на місяць);
- у будні дні, щоб полегшити працю батьків, окремий персонал готує обіди на спільній кухні та розносить по будинках; сніданки, вечері та харчування у вихідні дні – відповідальність сімей;
- і у батьків вихователів є вихідні дні та відпустка, під час яких за дітьми наглядають підмінні вихователі (в Україні у прийомних батьків немає відпочинку та вихідних);
- у батьків-вихователів є свій кабінет та кімната відпочинку (найчастіше у нас такого немає);
- у напівпідвальних приміщеннях у кожному будинку – ігрові кімнати або невеликі спортзали (у більшості ПС та ДБСТ немає таких приміщень);
- будинки розташовані по колу, в центрі - кола - дитячі та спортивні майданчики, невелике водоймище зі штучним струмком та водним ігровим майданчиком;
- у будинку молодші діти зазвичай живуть по 2 особи в кімнаті, у старших у кожного своя окрема кімната;
- поряд з дитячим селищем - своя невелика корекційна школа та дитячий садок. У школу цю ходять не лише діти із селища, а й інші діти із сусідніх містечок;
- дітям та батькам постійно надають допомогу психологи та соціальні педагоги, співробітники дитячого села (в Україні - допомога рідкісна і не витримує критики, особливо в сільських районах, де відсутні фахівці);
- ведеться окрема робота з біологічними батьками, досить великий відсоток дітей повертається у свої сім'ї (в Україні така робота практично не ведеться);
- діти можуть мешкати у селі до 20 років і більше, якщо вони продовжують навчання. При вступі у доросле життя їм надається підтримка.
Висновки:
Система ПС і ДБСТ, що створюється в Україні, зазнає величезної нестачі ресурсів. І в матеріальному плані, і в плані соціальної та психологічної підтримки наші сім'ї живуть "на межі". З початком війни ситуація лише ускладнилася. Соціальні служби втратили співробітників, які виїхали за кордон. Соціальні виплати втратили 30-40% своєї купівельної спроможності; десятки, якщо не сотні сімей втратили будинки, або залишилися в окупації.
При цьому сусіди, деякі вчителі і навіть чиновники дозволяють собі вважати, що ПС та ДБСТ – це багаті сім'ї, які "наживаються" на дітях.
Чи є світло наприкінці тунелю? Впевнений, що так, якщо прийомні батьки, співробітники служб дітей, волонтери та співробітники фондів виявлять більше активності, і завзято підуть до мети. Якщо Україна переможе і подолає всі труднощі, пов'язані з війною, зможе подолати корупцію та ущербне мислення.
Якщо прийомні батьки перестануть "набивати" свої ДБСТ під зав'язку і навіть більше, а реально почнуть оцінювати свої сили.
Все залежить від нас, і тільки від нас.
