Василь, якого відправили до інтернату у п'ятирічному віці, годинами прив'язаний до цієї лавки

Василь Величко вже кілька годин прив'язаний до лавки у спекотній день, але ніхто, почувши його крики, не розв'яже його.

18-річний підліток — один із тисяч інвалідів, які мешкають у дитячих будинках України. BBC News отримала доступ до п'яти установ та виявила широко поширені зловживання та жорстоке поводження, у тому числі підлітки, яких пов'язували, та дорослі, яких роками залишали лежати у ліжках.

Слідчі-правозахисники кажуть, що Україна не повинна вступати до Європейського Союзу доти, доки не закриє ці інститути.

Перед війною з Росією український уряд заявив, що реформує систему.

Василь, який страждає на епілепсію та порушення навченості, живе в дитячому будинку на околиці міста Чернівці на південному заході України.

Підліток носить підгузки. Він розгойдується туди-сюди, періодично видаючи пронизливий крик, але персонал ніяк не реагує.

Вони втомилися, перевантажені роботою, і ясно, що легше – стежити за дітьми та молоддю, утримуючи їх.

Приплив евакуйованих зі сходу чинив додатковий тиск на систему, але поводження з такими людьми, як Василь, в українських установах відбулося задовго до російського вторгнення.

Ці хлопчики-інваліди серед 100 000 дітей та молодих людей, які мешкають в українських дитячих будинках, але багато з них навіть не сироти.

У більшості є сім'ї, але зрештою вони живуть у цих місцях через відсутність громадських послуг та підтримки.

Родина Василя вважала, що вони не мають іншого вибору, крім як віддати його.

Вони намагалися поставити діагноз, коли він був дуже молодий, навіть консультувалися з нейрохірургом із Великобританії, щоб допомогти йому отримати необхідну підтримку.

Але погана система охорони здоров'я та соціального забезпечення означала, що вони щосили намагалися забезпечити його вдома, оскільки він має регулярні напади і може стати агресивним.

Зрештою, коли йому було п'ять років, місцева влада сказала їм, що найкращим місцем для нього буде інтернат.

«Дуже важко бути батьком дитини-інваліда», — каже мати Василя Марина, ніжно тримаючи сина за руку. Вона не ставить запитань і не виглядає стурбованою тим, що Василя зв'язали.

"Батьківське серце завжди з дитиною», – каже мама Марина на фото з Василем та його татом Іллею.

"Я пишаюся тим, що я українець, але нам потрібна більша підтримка з боку держави.

«Якби ми жили у Великій Британії, наш син, ймовірно, жив би з нами».

Вона каже, що перші кілька років відвідування Василя були важкими — «ми приходили додому в сльозах», але тепер вони навчилися жити в цій ситуації.

В Україні найбільша кількість дітей, які проживають у дитячих закладах у Європі.

Вони стали жертвами системи радянських часів, яка спростила для батьків процес передачі своєї дитини державі

Багато хто в українському суспільстві вважав і досі вважає, що діти-інваліди отримують кращий догляд в інтернатах.

Сусідня Румунія закрила багато дитячих будинків після того, як після революції 1989 року було виявлено, що діти живуть у жахливих умовах.

Але в Україні, до російського вторгнення у лютому, близько 250 дітей на день потрапляли до притулку.

Майже 700 установ отримує від держави понад 100 мільйонів євро на рік і налічує 68 000 співробітників.

Кадри ВВС розкривають знущання над українцями-інвалідами

Український уряд вимагає низки реформ за останні кілька років, визнаючи, що його система інституціоналізації потребує змін.

Поки війна не призвела до зупинки планів, уряд почав переселяти тисячі «сиріт» до групових будинків сімейного типу. Але інвалідів із планів виключено.

Уряд України не відповів на запит щодо надмірного розвитку.

Ерік Розенталь, генеральний директор правозахисної організації Disability Rights International (DRI), каже, що люди з обмеженими можливостями наразі є товаром на «фабриках інвалідності».

Він відвідав сотні цих закладів і каже, що завжди шокований і спустошений тим, що знаходить.

Нам відома ще одна установа, приблизно о першій годині їзди від Василівського притулку, де в дитячих ліжках живуть інваліди 20-30 років.

Чоловік віком 30 років, чиї кінцівки викривлені через його життя у ліжечку

Вони рідко покидають ці ліжечка, навіть щоб поїсти – персонал годує їх з ложечки через грати.

Ерік каже, що кістляві викривлені щиколотки одного чоловіка та виступаючі ребра хлопчика є ознакою «недоїдання протягом усього життя».

Він каже, що війна не може бути виправданням для такої жахливої турботи, оскільки інваліди були знехтувані десятиліттями.

Стоячи біля чоловіка, Ерік каже: «Він повільно помирає в цьому ліжку».

Виступаючі ребра цього хлопчика свідчать про недоїдання

Дерев'яні ліжка стоять поруч один з одним. Яскраво забарвлені стіни стрясають безрадісність життя цих молодих людей.

Вони не намагаються вирватися на свободу — вони просто відчайдушно потребують уваги.

У сусідній кімнаті вже десятки років лежить у ліжку Олег. 43-річного чоловіка відправили до цієї установи маленькою дитиною.

Олега навіть годують лежачи в ліжку

У нього церебральний параліч, стан, який впливає на рухи та координацію. При правильному догляді люди з церебральним паралічем можуть жити повноцінним і незалежним життям.

Олег розуміє все в навколишньому світі – і його обличчя світиться, коли він бачить Галину Курило, одну зі слідчих DRI.

Він впізнає її під час останнього візиту сім років тому.

Олег вітає теплою усмішкою, і вона знайомить нас. Він висловлює здивування та хвилювання, коли дізнається, що ми журналісти, посміхаючись і запитуючи наші імена.Тримаючи його руку, Галина каже, що по його поганому фізичному стану видно, що більшість часу він проводить у ліжку.

«Мене просто турбує потенціал, який він не реалізував, бо він провів тут усе своє життя», – каже Галина.

До війни Україна була однією з найбідніших країн Європи.

Бідність і відсутність підтримки сімей, що перебувають у складних життєвих обставинах, сприяють усвідомленню необхідності цих закладів.

Так вважає директор закладу Олег, Микола Сухолицький.

«Дітям з інвалідністю краще жити тут, а не в сім’ї», – каже він.

«Замість того, щоб перебувати в неблагополучних сім’ях, де вони можуть бути безтурботними, без їжі, але тут вони можуть користуватися всім необхідним».

Ерік каже, що мільярди доларів міжнародної допомоги, які надходили в Україну під час війни, також повинні бути використані для закриття дитячих будинків, підтримки сімей у догляді за своїми дітьми та побудови спільноти, яка приймає інвалідність.

«Ми знаємо, що дитячі будинки не обов'язково повинні існувати», — каже він.

Він побоюється, що частина грошей може бути витрачена на утримання закладів – і що після закінчення війни «міжнародна увага до України припиниться, а дитячі будинки залишаться такими, як є».

Після довгого спекотного дня у дворі свого притулку Василю настав час прощатися з батьками.

Він досі зв'язаний. Він все ще кричить.

Йдучи Марина каже, що «дуже вдячна закладу».

Але вона додає: «Наші діти з обмеженими можливостями не повинні бути заховані від суспільства, за цими високими стінами».