Діти Запоріжжя лого

"У мене ніколи не було здорових дітей"

12 листопада 2023, 14:55 210 Автор: Анастасія Іванців life.pravda.com.ua Як родина Сєнцових виховує двох кровних і чотирьох всиновлених дітей з інвалідністю.

У мене ніколи не було здорових дітей

У Євгенії та Максима Сєнцових шестеро дітей. Двом старшим синам, Святославу і Сєві, 14 і 8 років, і в них обох розлад дефіциту уваги та гіперактивність. Це один з найпоширенішених розладів психологічного розвитку у дітей, які спричинені біологічними особливостями мозку.

Попри діагнози двох старших синів, Максим та Євгенія наважилися всиновити ще чотирьох дітей. Ангеліні зараз 9 років, Ніколі – 7, Вероніці – 5 років, Леву – 7. У всіх чотирьох – фетальний алкогольний спектр порушень.

ФАСП – це діагноз, який використовують лікарі, щоб описати, як алкоголь, що вживає вагітна жінка, впливає на психологічний та фізичний розвиток дитини. У дітей, які опиняються в інтернатних закладах в Україні, ФАСП є однією з найбільш поширених проблем.

Спільно з Фундацією DEJURE ми поговорили з Євгенією Сєнцовою про те, як це виховувати шістьох дітей з різними діагнозами, про тишу українських інтернатів, про те, як забрати дитину в родину під час війни, а також про очікування і реальність усиновлення в Україні.

Уже після того, як це інтерв'ю було записане, стало відомо, що Максим Сєнцов раптово помер. Євгенія залишилася сама з шістьма дітьми. Зараз його родина вчиться жити без батька. Сім'ї Сєнцових необхідна підтримка.

Далі – пряма мова Євгенії.

У мене ніколи не було здорових дітей

Максим та Євгенія

Життя до усиновлення: я не планувала ані сім'ї, ані дітей

Першу дитину я народила в 21 рік. На той момент я зустрічалася зі своїм майбутнім чоловіком Максимом, ми говорили про одруження, але про дітей точно ні. Але заміж я виходила вже вагітною, і плани змінилися.

Одразу після першої дитини ми запланували другу, тоді ж поговорили про те, що можливо колись візьмемо дитину з дитбудинку.

У Святослава і Сєви РДУГ (розлад дефіциту уваги та гіперактивності). Зі старшим я підозрювала, що щось не так. Але він був єдиною дитиною, і не було з ким порівнювати.

У мене ніколи не було здорових дітей

14-річний Святослав

Ми зверталися до лікарів, але нам казали, що він переросте, просто неуважний. Уже в школі ми потрапили з ним на реабілітацію геть з іншого приводу, але зустріли там психіатра та невролога, які одразу сказали, що в дитини РДУГ. Офіційно йому поставили діагноз у дев'ять років.

Приблизно така ж була історія з Сєвою. Він був не схожим ані на Святослава, ані на інших дітей. Я підорзрювала, що він на аутичному спектрі. У шість років йому поставили діагноз РДУГ, аутизм поки під питанням. Я завжди жартую, але в цьому жарті є доля правди, що після Сєви мені вже нічого не страшно. Він нас загартовував. У нього були поведінкові проблеми, він був емоційно нестабільним, мав проблеми з мовленням, фізичні порушення.

Коли в нас уже було двоє дітей, чоловік сказав, що хотів би сімох. Я відповіла, що то забагато, народжуй їх сам. Але коли молодшому сину було три, ми стали планувати третю дитину. За рік я так і не завагітніла і подумала, що можливо саме час придивитися і взяти дитину в сім'ю.

Усиновлення: нас не лякало, що діти з дитибудинку можуть бути хворі, ми вже знали, як діяти

На момент, коли ми повернулися до теми усиновлення, я стала читати різні блоги, книжки про усиновлення і зрозуміла – здорових дітей у дитбудинках немає. Це була перша думка, яку я транслювала чоловіку, бо він менше в темі варився.

Ми обговорювали, наскільки реально нам виховувати дитину з вадами рухового апарату, дитину на візку, дитину з ВІЛ чи ще щось. Тобто ми проговорювали різні діагнози, аби розуміти, на що здатні та що зможемо потягнути, враховуючи, що Сєві також була потрібна реабілітація.

Десь пів року я намагалася уявити, як це все буде, а потім натрапила спершу на анкету Ангеліни, а потім вже виявилося, що в неї є сестра – Ніколь: їм було чотири з половиною і два роки відповідно. Я думала, що чоловік не погодиться на двох дітей. Але він сказав, що двоє та й двоє. У цьому були свої плюси – вони одна одну знають, легше адаптуються, і справді так і сталося.

Ми прийшли в опіку, і нам повідомили, що у дівчаток фетальний алкогольний синдром. Спитали, чи ми не злякалися. Я читала в якихось блогах про ФАС і приблизно знала, що це, тому не злякалася. Але поки дитина до тебе не потрапить, ти ніколи не знаєш, як воно буде насправді.

У мене ніколи не було здорових дітей

Донька Ангеліна

Знайомство з дітьми: інтернат був ніби весь просякнутий безнадією

Найперше, що мене здивувало – в інтернаті було дуже тихо, наче у морг заходиш. Навіть у дитячому садочку так тихо ніколи не буває. Бо діти на прогулянці бігають, галдять. А там ніхто не кричав, всі сиділи тихенько і слухали казочку. Ніхто не вставав, ніхто не говорив. А дітям по півтора-два роки. Для мене це був шок, бо в мене був трирічний син і я знаю, як себе поводить дитина. Такої тиші не має бути.

Вони не розуміють, де їхня власність, де чужа. Ангеліна, наприклад, у сім'ї уже п'ять років, а вона досі погано відчуває своє тіло. У неї настільки пригнічений больовий поріг, що вона може вдаритися, щось розбити і навіть не відчути. Встати і піти, ніби так треба. Тобто діти в інтернаті настільки звикають не звертатися за допомогою, що довго не звертаються, навіть якщо їм уже є кому щось сказати.

Коли ми приїхали вперше, там була лише Ангеліна, бо на той час Ніколь перебувала в Охматдиті після операції. Ми з чоловіком уявляли, що дитина або не захоче з нами розмовляти взагалі, або не буде ніяк взаємодіяти.

Ангеліна зайшла в зал, а разом з нею прийшли два лікаря, почали прямо при ній зачитувати всі її діагнози, розповідали, що вона – дочка алкоголіків, що з неї нічого не може вирости нормального.

Мабуть, ми потім тиждень це все переварювали. Бо я побачила звичайну дитину, яка розмовляє, ходить, посміхається, відповідає на запитання. Ті діагнози, які при ній читали, не збігалися з нею взагалі. Вона, звісно, спочатку дивилася на нас з-під лоба, типу, хто ви такі і чого сюди прийшли. А потім просто стала навпроти Максима, посміхнулася і завмерла. Коли чоловік вийшов після цієї зустрічі, то перше, що сказав: "У мене є дочка".

За два тижні ми приїхали знайомитися з Ніколлю. Ангеліну тоді теж побачили – вона нас впізнала, була вже жвавіша, гралася з нами. Тобто вона вже розуміла, хто ми і чому не вперше приходимо. А Ніколь після операції була дуже слабка. Нам казали, що в неї була вторинна інфекція, що вона не буде ходити, не буде говорити, що може взагалі померти.

У два роки Ніколь могла лише сидіти. Коли нам її принесли – це був просто пакуночок, як в пологовому виносять. Вона важила сім кілограмів, настільки маленька. У мене було тільки одне бажання – забрати її і бігти, бо дитина просто танула на очах. Але це була імпульсивна реакція.

Усиновлення Ангеліни та Ніколі: процедуру не затягували, але намагались кілька разів відмовити через діагнози

Ми чекали, поки призначать дату суду, потім сам суд, потім поки рішення суду набере чинності. З першої зустрічі з Ангеліною це розтягнулося на чотири місяці. Нас відмовляли кілька разів і в службі, і в притулку. Через діагнози. Звучала така фраза, що таких дітей беруть тільки іноземні усиновлювачі, а ми перші з України, хто звернув на них увагу.

Потім нам пропонували розділити дітей, забрати лише Ангеліну як більш здорову дитину. Пропонували інших дітей також.

Але ми їздили до дівчат щотижня, щовихідних, щоб вони нас не забували. Ми показували фотографії синів, нашого двору. Щоб вони розуміли, що на них чекає.

Якось приїхали до Ніколь і привезли іграшкову пірамідку. Вона не знала, як нею гратися, не знала, як її розбирати. Просто брязкала нею і все. У перші дні вдома її улюбленою іграшкою були шкарпетки – вона їх просто майстерно знімала і одягала. Це все, що вона вміла.

Сам процес усиновлення не затягували. Документи всі робилися у нормальні сроки. Дату суду призначили протягом 10 днів. Трохи процес розтягнувся через літні відпустки, але так завжди.

+2, або як у родині Сєнцових з’явилися Вероніка і Лев

Дитину під опіку можна забрати впродовж двох тижнів. Тобто дитину ми забрали, вона вже була вдома, а далі ми спокійно чекали суд. Але так щастить не всім, бо маленьких дітей до п'яти років не хочуть віддавати під опіку.

Але ще до цього у Facebook я побачила анкету Вероніки – вона була дуже схожа на дворічну Ніколь. Я зрозуміла, що в дитини ФАС, і з нею буде нелегко. Але я думала, що вмовлю когось її забрати, бо вона мені дуже запала, тож зберегла собі анкету Вероніки і періодично на неї дивилася. Але думала, що якщо скажу чоловіку, що хочу п'яту дитину, він скаже, що я дурна. Якось він сам сказав, що можна було б мати більше дітей, я відкрила анкету Вероніки і кажу – знайшла. Ми її дуже швидко оформили і через два тижні забрали.

У мене ніколи не було здорових дітей

Вероніка та Ніколь

А потім вже діти стали просити ще хлопчика. Бо у нас було три дівчинки і два хлопчика – порушена рівновага. Особливо просив Сєва. Він обрав вік.

Більшість хлопців молодшого віку, анкети яких були доступні, не ходили. Я пояснила, що так буває, але це не наш варіант, бо з п'ятьма дітьми і шостою неходячою ми не впораємося. Ми тимчасово відклали ідею з усиновленням, поки не з'являться нові анкети.

Через пів року до нас зайшла працівниця служби у справах дітей і запитала, чи ми не передумали взяти ще одного хлопчика. Лева ніхто не хотів забирати з родичів, його батьків ще не позбавили прав, а обмежили. Треба було чекати місяць, і за цей час вирішили з родиною – чому б ні. Це було на початку лютого 2022 року.

Ми не встигли зібрати всі документи, як в Чернігові почалася війна. Тож зібрали дітей і виїхали. Лев лишився у Чернігові в реабілітаційному центрі. Ми були націлені забрати дитину і ми зробили б це нормально, якби не війна. Тому коли ми виїхали, то переживали більше, що взагалі не зможемо забрати Лева.

Третього березня мій чоловік Максим повернувся в Чернігів, щоб вивезти наших батьків. Він просто зателефонував у соціальну службу і сказав, що буде день у місті, і якщо вони можуть швидко оформити документи, то він забере Лева.

На той момент уже прилітало в той реабілітаційний центр, і діти переховувалися то в церкві, то в соцслужбах. Тобто їх постійно кудись переміщали, бо в притулку вже не можна було знаходитися.

Соцслужба оформила для нас тимчасову опіку на Лева, буквально підписали документ на колінці, віддали ксерокопію свідоцтва про народження і ще якийсь папірець типу акту передачі дитини в сім'ю. Максим забрав Лева, а вже коли ми в липні повернулися в Чернігів, то оформили опіку нормально.

У мене ніколи не було здорових дітей

Батько із синами

Адаптація в родині: перший рік, а може і більше, ми сприймали все як належне

Ми готували Святослава і Сєву до того, що у родині стане більше дітей.

Святославу на час усиновлення перших дівчат було дев'ять років. Ми йому розповідали, що є діти, у яких немає родини. Він запитував, де їхні батьки і чому у батьків можуть відібрати дитину.

У нас вийшла довга лекція про те, що бувають різні ситуації, але діти зрештою мають жити в родині. І тоді він запитав, чому ми забираємо лише двох. Для нього це був шок, що в когось може не бути сім'ї, і він вважав, що треба забрати більше дітей.

У Сєви ж на все є своя думка. Коли ми брали Ангеліну і Ніколь, йому було три роки. Ми особливо нічого не пояснювали, просто сказали, що привеземо з дитбудинку сестричок, що в них немає мами з татом. Ми привезли, і Сєва став сипати запитаннями. А де їх мама? А де тато? А чого їх забрали? А де вони жили? А як вони народилися? І він досі через свою зацікавленість провокує всіх на розмови про родичів дітей, про те, що вони усиновлені. У нього просто такий тип мислення. Якось він навіть сказав, що в нього буде двадцять дітей і всі вони будуть прийомні.

Всіх дітей ми вчимо говорити з нуля. Не тому що вони не вміють говорити, а тому що не можуть просити про допомогу. Тобто якщо дитина просто плаче, на щось показує і не може попросити про допомогу, ми її вчимо говорити, що щось не так.

З кимось це починає працювати за місяць-два, з кимось і за три роки не дуже працює. Тобто у кожної дитини свій строк адаптації. Для інших людей наші діти виглядають звичайними уже через пів року. Але ми знаємо, де у кого яка слабина.

Так, було видно якісь затримки в розвитку. І коли дитина вчилася щось робити, ми просто раділи.

Була проблема – я не могла відрізнити, де діагноз, а де саме дитина. Бо їхні діагнози власне викликали проблеми з поведінкою, з мисленням. Ми не могли зрозуміти, де закінчується те, що називається адаптація і починається те, що називається діагноз. Тому вирішили сприймати дітей такими як є, почати вимагати щось від них, як від звичайних, а далі вже дивитися, де планка, до якої вони можуть дотягнутися. Ніхто не знає, де той верх.

Коли ми вже оглядалися назад, то зрозуміли, що все ж проходили певний період адаптації. Діти кричали цілими днями, не спали, постійно вимагали особливої уваги. Великою мірою така поведінка була більше пов'язана з перебуванням у дитбудинку, ніж з їхніми діагнозами. Тобто проблеми зі сном точно не стосувалися діагнозів.

В Ангеліни, наприклад, була тривожна нездорова прив'язаність, вона ходила хвостиком, боялася від нас навіть на метр відійти. Якщо втрачала десь на майданчику мене з поля зору, одразу кричала: "Мама мене кинула!" Це був прояв травми, оце відчуття покинутості. Лише зараз, коли їй вже 9 років, ми дійшли до того, що вона до школи через дорогу може дійти сама.

У Ніколі ж проблеми з прив'язаністю є досі. Тобто вона відрізняє, де мама і тато, вона за ними сумує, коли у бабусі, сумує за братами і сестрами тощо. Вона знає, хто її родина, хто друзі. Але в неї є глобальна любов до всіх. Тобто вона може підійти до когось чужого, обійняти і сказати: "Я тебе люблю".

Цієї фрази ми вже майже позбулися, але від обіймів часто вона не може втриматися досі. Це проблема, яка буде з нею ще не рік і не два і, можливо, це пов'язано з її розумовим розвитком, бо він нижче норми. У випадку з Ніколь ми розуміємо, що це така дитина, яка залишиться біля нас навіть у дорослому віці.

З Левом же ми відчули всі грані, яких не було з дівчатами. Він був старшим, усе розумів, усвідомлював, що раніше в нього була інша родина. Він хотів до своїх мами і тата і не розумів, чого ми його вивезли.

Лев довго не сприймав нас. Мама і тато він почав говорити до нас десь за місяць, уже міг підійти і обійняти нас. Бабусю Лев теж довго не сприймав. У неї не було ні імені, ні статусу, нічого. З татом Левові було простіше, і так ми зрозуміли, що в його попередній родині ним займався саме тато, бо маму він майже не згадував.

Імена наших дітей він не міг запам'ятати три місяці. Лев довго сприймав як дітей в групі, мабуть. Там же діти змінюються завжди і думаю, що він там не запам'ятовував їхні імена і тут теж вирішив, що це необов'язково. Мені здається, що Лев став сприймати братів і сестер як когось, хто буде з ним завжди лише тоді, як вони почали разом на гуртки ходити.

Йому було важко нам довіритися. Якийсь час Лев вважав, що це не назавжди. Через те, що ми багато переїжджали, він не розумів, де його дім. Але за рік це все минулося. Зараз він уже в нашій родині півтора року.

У мене ніколи не було здорових дітей

Сім'я Сєнцових

Життя після дитбудинку існує: ми сприймаємо все як належне, у нас такі діти

Як виявилося, Ніколь і Ангеліна мають непоганий слух. Ніколь завжди хотіла співати і грати на фортепіано, і минулого року вона вступила в музичну школу. Виявилося, що Ангеліна також має хист до музики, вона непогано грає.

А от Ніколь тепер ходить на вокал. Вона взагалі трудяга. Через її порушення ми займаємося з логопедом, нейропсихологом, психотерапевтом. Зараз в неї ще й англійська. Вона любить ходити на ці заняття. Їй не треба якихось нарядів, іграшок, особливої уваги – головне працювати. Але в неї досі є проблеми з руховим апаратом, з координацією, вона погано пише.

Ангеліна зараз в третьому класі, разом з Сєвою. Їй треба більше часу на все, вона повільна, а Сєва навпаки – робить тут і зараз. І вони добре одне одного врівноважують. Де Ангеліні треба десь пригальмувати, Сєва може її трохи підштовхнути, аби швидше вирішити якесь питання.

Взагалі, те, що ми взяли Ангеліну, дуже добре підштовхнуло до розвитку Сєву. Комунікація, яка була в нього порушена, налагодилась завдяки тому, що в нього з'явилася сестра майже його віку.

Лев більш нейротиповий. Він пішов у школу, разом з Сєвою вони ходять на малювання. А Вероніка більш спортивна дівчинка, висить на всіх турніках, любить спортивну гімнастику. Лев і Вероніка люблять десь полазити, поповзати, кудись побігати.

Ми сприймаємо все як належне. У нас такі діти. Якось мені подруга каже, що я так спокійно ставлюся до чергових діагнозів, до того, що треба ходити до лікарів, ще кудись. Каже, що коли її діти хворіють, то їй так погано. Але в мене ніколи не було здорових дітей.

Я завжди переживала, чи порівну я всього даю дітям, чи може чогось їм бракує, через те, що це некровні діти. Однак це все не має значення. Неважливо, кровна дитина чи ні. Іноді деякі діти просто потребують більше, деякі потребують менше. Якщо повернутися у період до усиновлення, то я би собі тодішній сказала – не переживай, ти усе робиш правильно.

Фонд «Щаслива дитина» — ефективна допомога тим дітям Запорізької області, які найбільш її потребують

Їм потрібна наша допомога
Кирило Щербаков
Кирило Щербаков

Вади розвитку головного мозку

Допомогти зараз
Лев Устінов
Лев Устінов

Cиндром аутистичного спектру

Допомогти зараз

У 2024 ви допомогли на суму, грн.

4 672 367

Витрати фонду в 2024
65 хворим дітям 1 247 772 грн.
Мед. обладнання: 282 112 грн.
Гуманітарна допомога: 1 125 499 грн.
Дітям з інвалідністю: 1 711 348 грн.
Дитячому экоселу: 45 956 грн.
Сиротам и малозабезпеченим: 247 037 грн.
Допомога дорослим "Хелпус": 697 953 грн.
Службові витрати: 730 785 грн.
Загалом витрат: 6 170 331 грн.

Всього з 2007 надано допомоги, грн.

143 952 432