Логан всиновлений 11 років тому. Наприкінці 2012 року він прибув до Сполучених Штатів разом зі своїми прийомними батьками Джулією та Робертом Вілардо. Чотири його брати та сестри вже чекали на нього в своєму новому домі в штаті Огайо.
Навесні 2012 року фонд "Maya's Hope" ініціював програму "Ангел-опікун", спрямовану на надання доглядачів для сиріт, які проживають в одному інтернаті під назвою "Калинівка" в Запорізькій області. Саме тут і перебував Логан. У травні того року Джулія звернулася до фонду "Maya's Hope" з проханням: "Ми цікавимося допомогою дітям в Калинівці. Якщо все буде добре, ми сподіваємося взяти дитину звідти додому. Та поки ми чекаємо, як ми можемо допомогти?"
Пізніше Джулія стала спонсором програми "Ангел-опікун". Її спонсорські кошти забезпечували заробітну плату додаткового персоналу для сиріт у Калинівці.
Ми були на зв'язку з Джулією та говорили про поїздку для всиновлення Логана, його особливий стан та хибні уявлення, пов'язані із міжнародним усиновленням дітей із інвалідністю.
Фото: Скріншот з документального фільму "Забуті діти України" (2012), режисер Кейт Блюетт
Інтерв'юер: Як ви знайшли Логана? Як почалася його американська історія?
Джулія: У мене є троє біологічних дітей, і вони вже дорослі. Ми усиновили дівчинку з Казахстану. Під час її усиновлення ми дізналися про організацію під назвою "Reece's Rainbow", яка підтримує дітей з вадами. На сторінках їхнього веб-сайту вони публікують інформацію про сиріт із синдромом Дауна та іншими вадами, які шукають свою постійну родину. Тож ми дивилися сторінки веб-сайту більше з цікавості, аніж з наміром усиновлювати дитину. Ми вірили, що Бог покличе нас на усиновлення, коли ми знайдемо нашу дитину. Одного дня, через певний час, ми побачили фотографію Алекса (під цим ім'ям Логан був зазначений на Reece's Rainbow), і це було майже як чітке відчуття: "Ця дитина — ваша дитина, цю дитину ви маєте усиновити".
Фото: Архів сім'ї Джулії Вілардо
Інтерв'юер: У Логана фокомелія (рідкісна вроджена вада, що призводить до недорозвитку або відсутності верхніх чи нижніх кінцівок у дитини). Чи лякав вас його стан?
Джулія: Ми шукали дитину з подібною вадою. Але ми уявляли, що це може бути дитина із відсутньою рукою або ногою. Коли я побачила Логана, мені здалося, що це буде більше, ніж я можу взяти на себе. Я поділилася цим з чоловіком, і він розділив цю думку зі мною. У нас вже було четверо дітей. Тому ми стали цікавитися іншими дітьми, але як тільки ми висилали запити на іншу дитину, можливість усиновлення цієї дитини миттєво закривалася. Здавалося, що Бог говорив: "Я вам сказав, я вам показав дитину, яку ви маєте усиновити, отож перестаньте бути упертими." І ми розпочали процес усиновлення Логана.
Інтерв'юер: Чи зіткнулися ви з якими-небудь труднощами під час міжнародного усиновлення?
Джулія: Ми розпочали процес усиновлення в травні 2012 року. В червні цього року вийшов документальний фільм BBC "Забуті діти України". Восени 2012 року Україна була співорганізатором Чемпіонату Європи з футболу UEFA. У серпні 2012 року мій старший син зламав шию, і ми були в Каліфорнії на його операції. У нас було багато подій. Але я була впевнена, що все буде добре, і нам не доведеться їхати в Україну восени під час футбольного сезону, оскільки міжнародне усиновлення триває роки. Але, коли ми були в Каліфорнії, мені подзвонили і сказали: "Маєте бути в Україні через два тижні". І я відповіла: "Добре, за мить буду." (Сміється)
Фото: Скріншот з документального фільму "Забуті діти України" (2012), режисер Кейт Блюетт
Інтерв'юер: Так, ви поїхали в Україну. Чи зіткнулися ви з якими-небудь проблемами в країні під час процесу усиновлення?
Джулія: Окрім того, що ми поїхали в Україну в самий розпал футбольного сезону, єдиним ускладненням було те, що інтернат, де перебував Логан*, був досить віддаленим. Завдяки документальному фільму, я мала загальне уявлення про інтернат. Проте я не усвідомлювала, наскільки він був віддаленим. Тому ми з Робертом полетіли для підписання документів. Ми прилетіли в Київ, сіли на потяг, і мали 12-годинний переїзд, щоб підписати папери. Роберт мав одразу повертатися, їхати до аеропорту, що знову вимагало 12-годинної поїздки потягом. Він повернувся в аеропорт, а мене залишив в інтернаті. І я жила в інтернаті п'ять тижнів, що само по собі було викликом.
Інтерв'юер: Дуже несподівано, що інтернат в Україні дозволив іноземцю перебувати там...
Джулія: Вони дізналися про мою складну ситуацію. У мене було два варіанти: я могла би жити в найближчому місті, що знаходилося на відстані близько двох годин, і вони мали б їздити по мене раз на тиждень, щоб побачитися з ними. Або ж я могла жити на території інтернату. В інтернаті був будинок для працівників, і я могла жити в одній з цих квартир. Тому я залишилася. Мені доводилося ходити до криниці набирати воду, а потім кип'ятити її в чайнику і наливати в літрову пляшку. Я милася з трьох пляшок, стоячи в ванній. Ставала у тазик, тримаючи пляшку над головою, і це був мій душ. Іншими словами, в квартирі не було централізованого водопостачання. Мені доводилося йти до туалету на вулицю. Також протягом приблизно тижня у мене не було інтернету та мобільного зв'язку, що, можливо, було не найгірше в цій ситуації, враховуючи, як складалося все на початку. Рішення було прийнято за нас. Отже, п'ять тижнів я жила, як і всі інші, і їла те, що їли всі, те, що їли сироти.
Фото: Скріншот з документального фільму "Забуті діти України" (2012), режисер Кейт Блюетт
Інтерв'юер: Ви їли разом із сиротами?
Джулія: Мені подавали їжу в іншому приміщенні їдальні, ніж сиротам. І у мене були певні часи, коли я могла приходити їсти. Це було з 9:00 до 11:00 ранку і з 2:00 до 4:00 пополудні. А в решту часу я просто була сама в квартирі без централізованого водопостачання.
Інтерв'юер: І без можливості зв'язку з зовнішнім світом?
Джулія: З великим обмеженням. Коли ми усиновили нашу доньку з Казахстану, я трохи вивчила російську мову, щоб мати можливість спілкуватися. Через тиждень я нарешті попросила нашого посередника взяти мене до міста. Я купила українську сім-картку і сплатила за час для доступу в інтернет. Через тиждень у мене був доступ до деяких сервісів. Але спочатку це було випробуванням.
Фото: Скріншот з документального фільму "Забуті діти України" (2012), режисер Кейт Блюетт
Інтерв'юер: Як ви спілкувалися з Логаном, з іншими сиротами? Чи знали ви достатньо російську мову, щоб розмовляти з ними?
Джулія: Ні, в основному, через те, що більшість дітей не говорила ані російською, ані українською. Вони спілкувалися своєю власною "мовою інтернату". Коли ми всиновили Логана і привезли його до Сполучених Штатів, наша місцева дитяча лікарня надала для нього перекладачів. Вони надали перекладача з російської мови, але це не спрацювало. Він буквально мав свою власну мову, якою вони розмовляли в інтернаті. Він вигадував слова для речей, які він використовував. І перекладачі не могли зрозуміти цього. Але в інтернаті мого володіння російською мовою вистачало, і, чесно кажучи, ми багато разів обходилися просто мімікою та жестами.
Інтерв'юер: Скільки часу знадобилося Логану, щоб вивчити англійську мову після приїзду до Сполучених Штатів?
Джулія: Я вважаю, що він швидко засвоїв англійську. Обидві мої усиновлені дитини могли її розуміти, і все залежить від того, на якому рівні ви спілкуєтесь. Після шести тижнів я відчула, що ми можемо непогано спілкуватися. Але загалом мовлення Логана було відсталим. Протягом перших трьох років однією з його цілей у школі було говорити більше, ніж два-три слова за раз. Він міг пояснити, чого він хоче, в окремих словах, таких як вода або їжа, але він не міг повноцінно вести бесіду. Зараз він вже може легко вести повноцінні бесіди.
Фото: Архів сім'ї Джулії Вілардо
Інтерв'юер: Чи пам'ятає він українську або російську мову, або той мікс мов, яким він говорив раніше?
Джулія: Ймовірно, лише слова, які він не повинен пам'ятати. У нього є деякі слова для своїх сестер, які, на мою думку, він не повинен вживати, але я не знаю, що вони означають. І я запитувала кількох людей, і вони також не знали, що ці слова означають, але я підозрюю, що це, можливо, не дуже хороші слова. (Сміється) У мене є колега із Чечні, яка володіє російською. Коли вона заходить в офіс, вона вітає Логана і запитує, як він себе почуває, російською. Він розуміє це. Він пам'ятає деякі дуже базові визначення.
Інтерв'юер: Я бачив фотографії, на яких Логан йде на протезованих ногах. Як швидко розвивався його фізичний стан після приїзду до Сполучених Штатів?
Джулія: Логан почав використовувати протезні ноги 10 років тому. Він досяг великих успіхів, і навчився ходити, але цього лютого ми вирішили відмовитися від них. Внаслідок тривалого перебування в ліжку в інтернаті його стійкість та стегна не розвинулися належним чином для функціональної ходи. Це забирало в нього надто багато енергії ходити, і швидкість, з якою він міг ходити, була надто повільною. Ми ходили на терапію щосуботи. Він мав терапевта, який дбайливо до нього ставився, і він чудово працював з ним, але потім він закрив свою практику. Нам довелося починати з кимось новим. Спочатку ми підтримували протезні ноги, оскільки він мав сколіоз, який потенційно потребував повної операції на хребті. Після такої операції він би втратив здатність використовувати свою руку зовсім. Зараз він може діставати речі, піднімаючи їх між підборіддям і плечем. Але для цього він повинен нахилитися в бік. Якщо б ми провели операцію на його спині, то він більше не міг би так рухатися. І протезні ноги повинні були бути запасним варіантом, коли б оперували його спину. Але ми вирішили не проводити операцію на його спині через ці ускладнення. Ми не хочемо, щоб він втратив свою свободу. Є відео, де Логан складає стіл для нового співробітника в офісі, практично самостійно. Обираючи операцію, він втратив би здатність до таких дій.
Інтерв'юер: Що робить Логан зараз?
Джулія: Він працює в моєму стоматологічному кабінеті, допомагаючи з паперами. Він також стежить за камерами відеоспостереження. Раніше він навіть спіймав кількох людей, які намагалися пошкодити машини. Він любить таку роботу. Технічно Логан є заступником поліції в двох різних округах. Вони щойно прийняли його.
Фото: Архів сім'ї Джулії Вілардо
Інтерв'юер: Чи зіткнулися ви з якими-небудь неправильними уявленнями або стигмами стосовно усиновлення дітей із інвалідністю з-за кордону?
Джулія: Нажаль, багато людей цього не розуміють. Ми чули, як люди говорили, що ми руйнуємо своє життя і радили нам цього не робити. І все ще багато людей дивляться на Логана і думають, що він не вправний. Тому я намагаюся робити відео, як він робить різні речі. Так що, коли вони дивляться на нього і співчувають, я кажу: "Ось подивіться, як він зібрав цей стіл". І тоді це змінює всю перспективу. Якщо у вас є дитина з інвалідністю, її часто вважають тягарем. І багато людей не розуміють ту любов, яку ви відчуваєте до дитини і ту любов, яку ви отримуєте взамін. Чесно кажучи, з п'ятьох моїх дітей, він найслабший. Щодо розвитку, він, ймовірно, має рівень семи- або восьмирічного. Він не є дорослим або вимогливим підлітком. Він дуже, дуже люблячий. І він завжди щасливий.
Фото: Скріншот з документального фільму "Забуті діти України" (2012), режисер Кейт Блюетт
Інтерв'юер: Коли я дивився документальний фільм, я помітив, що він випромінював ту позитивність, яку зазвичай не бачиш у дітей із інтернатів та дитбудинків. Він посміхався, наче в його житті немає жодних труднощів. Виглядав, як дуже щаслива людина.
Джулія: І він такий і досі. Це дивовижно.
Інтерв'юер: Чи він коли-небудь розповідає про Україну та ті дні, коли він був в інтернаті, або про своїх друзів з інтернату?
Джулія: Ми регулярно розмовляємо про друзів з інтернату. І Логан фактично дивиться цей документальний фільм досить часто. З групи з дев'яти дітей, показаних у фільмі, кілька було всиновлено. З декількома з них ми мали можливість зустрітися у США і навіть раз провели групову зустріч. Ми тільки що дізналися, що один із його друзів з інтернату помер. І ми також говорили про це. Чи він розповідає про життя в інтернаті? Не так багато, крім того, що він каже, що не хоче повертатися назад в інтернат. "No dom, no dom" ("dom" — від рос. "детдом", тобто, дитячий будинок), він не хоче повертатися в "dom". А іноді, якщо він стає нервовим, він починає казати: "Я можу залишатися з мамою завжди, правда? Більше не треба в "dom", правда?" Він все ще потребує підтримки. Не часто, але час від часу він хоче переконатися, що не повертається назад.
Інтерв'юер: Чи обходилися з ним жорстоко в інтернаті?
Джулія: Він не говорить, що до нього погано ставилися. Коли нам вдається щось дізнатися від нього, чому йому не подобалося в інтернаті, він каже: "Мені не дозволяли пити каву". Зараз він великий поціновувач кави. А в інтернаті йому дозволяли пити тільки чай або какао. Це його єдина скарга. Можливо, це його спосіб сказати, що вони не мали тієї свободи, яку він має зараз. Але це такий милий спосіб виразити це.
Фото: Архів сім'ї Джулії Вілардо
Інтерв'юер: З вашого досвіду усиновлення дітей з-за кордону і з інвалідністю, які поради ви могли б надати сім'ям, які розглядають такий досвід?
Джулія: Інвалідність не визначає дитину. Фізична інвалідність не означає, що дитина обов'язково буде важкою. З точки зору міжнародного всиновлення, те, що дитині діагностували інвалідність в рідній країні, не означає, що це буде так погано, як виглядає. В США існує безліч служб і ресурсів, тому в дітей трапляються значущі зміни, коли вони потрапляють сюди.
