Если Вам понравится эта история, голосуйте за нее в рамках конкурса на лучшую историю о приемной семье "Ключи от семейного счастья"

Мати велику родину, багато діточок, для нас з чоловіком була лише мрія і ми дуже довго не зважувалися на такий крок. Завжди думали про те, що в нашій країні це просто не можливо із-за економічної нестабільності. А створювати таку велику родину – це велика відповідальність перед дітьми за їх майбутнє.

Але, маючи донечку, все ж таки не могли розпрощатися з мрією мати хоча б ще синочка.

З цими думками і пішли до Служби у справах дітей, де вперше почули про створення прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу. Нам було запропоновано створити прийомну сім’ю. Важко дуже передати, що ми відчували в ті дні. Велика радість переповнювала наші серця. Йшли приготування: придбання речей для хлопчика, іграшок, кімнати… Нас так закружляло, що ми навіть не встигли подумати про фізіологічні та біологичні особливості майбутнього синочка (вік, наявність хвороб і т.д.)

Але ж якщо чесно, то це і не важливо, бо коли батьки чекають дитину, то їм байдуже яка вона буде: гарна не гарна, хлопчик чи дівчинка, батьки навіть не можуть бути впевнені у здоров’ї майбутньої дитини… Головне в цій ситуації, що її чекають і дуже люблять…

Такі відчуття були і в нас: любов до синочка і чекання зустрічі з ним, очікування тієї самої хвилюючої миті. Але ж, на жаль, шлях до нашої мрії був не тільки переповнений радістю, а і певними труднощами. Разом із щастям нас чекала паперова рутина, яка відбирає купу часу, нервів. Дорога до синочка була довгою саме з цих причин, але бажання було настільки великим, що ми просто намагалися не зважати на всі ці неприємні моменти, підтримуючи один одного. І ось папери зібрані, по переду довгоочікувана зустріч…

Я пам’ятаю сльози на своїх очах, коли на столі побачила альбом з фотографіями дітей-сиріт… Я знала, що буде саме так, нам на курсах підготовки розповідали про процедуру знайомства з дитиною, нас з чоловіком ще тоді це обурювало, але дивлячись на ці фотографії нам було дуже боляче за цих діточок, нас переповнило почуття приниження – бо це нагадувало «крамницю», в якій треба вибрати сорочку (підібрати розмір, колір)… Стало дуже важко дихати в той момент…Ми не змогли вибрати…Це був кінець нашої мрії…

Ми вже зібралися виходити зі служби у справах дітей, як почули прізвище хлопчика, фотографію якого не встигли внести до альбому… Це і була наша дитина… так і з’явився у нас Кірюля…

З того дня діточки народжуються в нашій сім’ї раптово. Ми ніколи їх не вибираємо. Дитячий будинок сімейного типу ми ніколи не планували. У лютому місяці 2013 року ми почули від працівників служби у справах дітей про двох хлопчиків, яких ніхто не хоче всиновлювати, від яких усі відмовляються, бо в них є певні проблеми зі здоров’ям. Серце відразу наповнилось любов’ю до них. Вся сім’я відразу прийняла рішення забрати дітей. Не можливо передати словами, яке розчарування в очах було у маленького Сергійка. Один раз подивившись в ці голубі гарні очі можна було відразу зрозуміти скільки йому довелось пережити за перших своїх три роки життя. А Вовчику всього лише рік. І забирали ми хлопчиків з дитячого будинку в його день народження.

А Сашеньку служба у справах дітей привезла тимчасово на декілька днів, поки бабуся від горілки в себе прийде. Ніхто навіть і думки не припускав, що дитина приїхала не на деякий час, а просто до себе додому. Жити з родиною було його великим бажанням.

Саша і Даша… дуже звучні не тільки імена, а і долі. За десять років свого життя діти придбали життєвий негативний досвід. Так вже склалося. І кожного дня ми бачимо, як вони намагаються боротися зі старими звичками, минулим способом життя. Кожного дня вони працюють над собою і радіють новому життю.

Ось так і з’явився дитячий будинок сімейного типу, можна сказати автоматично… Бо метою не є створення якоїсь офіційної форми, чи якогось закладу… Метою для нас з чоловіком є створення «храму великої любові», іноді цей храм перетворюється на «майстерню душі», а для діточок це казочка їхнього життя.

Якось увечері перед сном синочка Кірюля попросив розказати казочку.

- Яку саме ти хочеш почути, - спитала я.

- Мамуся, розкажи казочку про мене, – попросив синочок. Я трішечки розгубилась.

- У деякому царстві, в деякій країні, невідомо на якій планеті народилась маленька зірочка і Господь, наш отець, небесний назвав її…

Кірюша відразу підхопився:

- Мовчи…Я знаю ім’я зіроньки…Кірюлєнька…Це я, мамуся, а далі?

- Зіронька маленька була настільки гарна, настільки яскрава, що Господь дивлячись на неї вирішив відправити її на землю до людей…

- Навіщо він це зробив???, – спитав синочка з великою допитливістю в оченятках.

- Мабуть тому, щоб ще раз нагадати людям про свою любов і ласку до них.

- Через мене? Це як? – не зрозумів Кірюша.

- Ти будеш жити і створювати навколо себе свій світ любові і добра…

- Я буду боротися з поганими людьми? Точно! Я буду Людиною-Павуком.

- Трішечки не так. Треба боротися не з поганими людьми, а зі злом у їх серцях і душах. Найстрашніша зброя проти зла – це любов до самої людини.

- А я і так усіх люблю…

- Ось бачиш, це справжня казочка про тебе…

- А чому я тоді сирота?.. Це ж погано… Де тоді любов?

- Розумієш, синочка, коли зірочка летіла до землі почався дуже сильний вітер, справжня буря, її послав злодій… І ти опинився не в тому місці… Це був твій перший життєвий іспит на землі… Божечка побачив це і вирішив тебе захистити, відправивши до дитячої країни маленьких зірочок, яка називається…

- Я знаю, знаю, знаю… «Сонечко», я пам’ятаю, мамуся… А ти? Де була ти? Ти чого не прийшла до мене раніше?

Я розгубилася повністю… Я бачила як сльози навернулись на очах у Кірюші. Ще трішечки і він розплачеться, треба було щось негайно казати. І я миттєво вирішила казати тільки правду.

- Я дуже гірко плакала і в молитвах просила Отця Небесного подарувати мені синочка.

- Ну і далі як?

- Молилась, молилась і ось якось уві сні приходить білий ангел і каже: «Я приніс тобі добру звісточку. Йди до дитячої країни «Сонечко», що у Запорізькому краї, там чекає тебе твій синочка Кірюля».

- Да, а Божечка дійсно добрий і любить нас з тобою, мамо…

- Саме тому ми не маємо права з тобою на погані вчинки… Саме тому – це наша з тобою казочка. А слово «сирота» – це придумали люди, це такий статус… А насправді – це великий привілей у нашого Отця, він завжди веде нас за руку у цьому житті. Головне – не зрадити його, пам’ятати його заповіт, і тоді ти станеш самою яскравою і щасливою Людиною з великої літери. Ніколи не забувай цю казочку, з якої народився.

- А інші люди, мамуся? Чому бувають злі, чому інші діти мене ображають? Чому кажуть, що все це заради грошей?

- Вони, на жаль, просто забули свою казочку, забули звідки вони. І, повір мені, синочка, головне не їх образи. Головне, щоб ти такого ніколи не робив… Найстрашніша зброя проти зла – це любов до самої людини, пам’ятаєш?

- А кінець у казочки який, га?

- до кінця ще далеко. Кожного дня ти будеш продовжувати створювати казочку своїми вчинками, і я хочу сподіватися на те, що вони будуть добрими…

- Як ти? в тебе теж є твоя казочка?

- Звичайно, а в моїй народилась твоя, а в твоїй, через деякий час, народиться ще одна, а, можливо, і декілька казочок. І наскільки вони будуть цікавими і добрими залежить тільки від нас з тобою.

- Це сама найкраща моя казочка, нехай вона буде без кінця! Добраніч, матуся.

- Добраніч, синочка. Я дуже тебе люблю.

Кірюля міцно заснув.

Ось така моя казочка в казочці. І, хоча, нашій казці не кінець, все ж таки хто слухав – молодець!

З повагою, мати-виховательки дитячого будинку сімейного типу Людмила Василівна Джурко.