Дети Запорожья лого

Маленький клад в картонной коробке

26 апреля 2006, 0:00 5156 Автор: Нина Романюк Газета "Виче-информ", Луцк

“МОЄ СЕРЦЕ РОЗЛЕТІЛОСЯ Б НА ДРУЗКИ. ТАК ВОНО ЗАБОЛІЛО...”

Несподівано випала нагода розпитати про це у самої Наташі — так звати жінку. Їй 35 років, і Бог подарував Наталі двох чарівних донечок: Юлі вже 15, а меншенькій, Даші, виповнилося нещодавно 2 рочки. Саме з нею після пологового будинку потрапила вона в обласну дитячу лікарню, коли туди привезли знайдену на смітнику на вулиці Ярощука в Луцьку новонароджену дівчинку.

— Нас прийшла провідати старша донька, і вона запитала: „Мамо, чого ця дитинка так плаче?” А знайдена дівчинка і справді плакала у сусідній палаті не перестаючи. Ми з Юлькою зайшли і побачили її в тому кювезику... Спочатку Юля моя трималася, а другого дня плакала вже сама, так їй було шкода цю дитинку. Але ми виписалися, дівчинка ще залишалася в лікарні, і за своїми клопотами якось ніби все призабулося. Потім сталося те, що мало, напевне, статися. Я саме обідала, коли раптом згадала чомусь про цю дівчинку і почула голос. Повірте, так міг говорити лише Бог... Я покинула їсти, шматок до горла вже не ліз. Побігла негайно дзвонити в будинок дитини, чи є ще там та дитина. Дякувати, вона була тут. З того часу я почала приходити до неї. Ну що я можу дати їй? Трохи тепла, любові, якогось гостинця. Іванка дуже любить ходити, тримаючись за мою руку. Стала посміхатися до мене.

— А це правда, що Ви готові оформити навіть опіку над нею і забрати до себе?

— Якби було куди, я б її взяла. Де двоє, там і троє росло б. Але ми четверо живемо в ось такій кімнаті в гуртожитку, а їй потрібна хоча б окрема кімнатка. Іванка на мою Дашку навіть схожа. А старша все намовляє мене Іванку забрати. І чоловік теж не проти. Все впирається у житло. На свою квартиру із наших зарплат ніколи не заробимо.

— І Вас не лякає те, що дівчинка хвора на СНІД? Адже Ви наражаєте на небезпеку власних дітей...

— Буде те, що має бути. На все воля Божа. Була воля, щоб знайшли її на смітнику і врятували. Ми з чоловіком прийшли до Бога і геть по-іншому почали цей світ сприймати. Я росла у звичайній сім ї, хоч любов ю обділена не була, але тато пив, мама, як і всі сільські жінки, мордувалася на тій роботі. Жили як усі, а до Бога по-справжньому так і не прийшли. Ми з чоловіком нещодавно висвятились, і в сім ї — спокій, ні матюків, ні сварок, хоча в гуртожитку на всяке надивишся. І ось після того я відчула, що не можу обділити ту знайдену дівчинку своєю любов ю. Повірте, коли я зайшла і побачила її, моє серце, якби не було тіла, розірвалося б і розлетілося б на друзки. Так воно заболіло...

От і подумати: чому в однієї геть чужої жінки серце ладне розірватися від співчуття до чужого дитяти, а в рідної істоти, яка виносила цю дитину в своїй утробі, воно навіть не тенькне? Нібито з іншого матеріалу зроблене. Серце Іванчиної мами, яка поклала новонароджену ще живу доньку у чорну картонну коробку з-під взуття і викинула на смітник, від болю вже ніколи, напевне, не розірветься. Хочеться вірити, що у дівчинки все буде добре. Принаймні знайшлися люди, які її люблять. Якби не клята наша бідність, якби нормальні сім ї не билися б як риба об лід від безнадії, намагаючись прогодувати дітей, збудувати чи купити якесь житло, — Іванка вже жила б у сім ї. Можливо колись і наша держава по-іншому ставитиметься до потреб таких сімей, які хочуть обігріти своєю любов ю дитинку-сироту.

ДИТИНУ — НА СМІТНИК, А САМА — ПО ГРОШІ

Ще у кількох вихованців Луцького будинку дитини, яких матусі, або біологічні мами, як їх справедливіше назвати, теж викинули після народження як непотріб, доля склалася щасливіше, ніж в Іванки. У сиротинці вони жили геть недовго, бо відразу знайшлися усиновлювачі. Здорових діток українські кандидати у мами і тата забирають без проблем. У Луцьку у черзі на таке маля чекає в середньому 10 — 15 наших родин. Хлопчика, якого діти знайшли не так давно в пакеті на території дитячого садочка, вже всиновили. Кажуть дитя було таке гарне, що працівники дитбудинку бігали на нього дивитися, як на ляльку. Знайшлися мами й тата і для інших луцьких „знайд”. До речі правоохоронцям вдалося-таки віднайти одну маму-зозулю, яка залишила новонародженого сина у бур янах. Про цю 28-річну жінку, яка вирішила народити, щоб отримати обіцяні державою 8 тисяч гривень, не так давно повідомлялося у кримінальній хроніці. Цинізм і розрахунок, з якими вже зріла жінка, а не неповнолітня дівчинка, йшла на цей усвідомлений злочин, і справді вражають. Вона наперед знала, що від дитини позбавиться, і не знайшла нічого іншого, як прямісінько із пологового будинку відвезти маля за місто і залишити помирати на пустирі. Дякувати, хоч не задушила. Після цього мала йти оформляти документи на отримання омріяних грошей, але не встигла — міліція вийшла на її слід. За щасливим збігом обставин, дитя на пустирі зовсім випадково знайшли люди. Як правило, матері-зозулі свої нелюдські вчинки пояснюють післяродовими психологічними травмами, мовляв не відала, що творила. Але то тільки лазівка, за яку чіпляються адвокати. Насправді всі подальші дії свідчать про цілком усвідомлені вчинки й адекватну поведінку. Вищезгадану матусю суд засудив до двох років позбавлення волі, звичайно, що умовно. А ще зобов язав щодня відвідувати сина в будинку дитини. І тепер засуджена прибігає до сина як любляча мама, приносить памперси, іграшки. Тим часом готуються матеріали на позбавлення її батьківських прав. Хоча жіночка слізно просить всі інстанції цього не робити й обіцяє спокутувати свою провину. Але наскільки щирим є це каяття, чи не чергову аферу придумала вона, щоб використати дитину у своїх меркантильних цілях? Органам опіки є над чим подумати.

До речі із нинішніх 49 вихованців Луцького будинку дитини лише шестеро є „відмовниками”. За словами головного лікаря Володимира Алейнікова, втішною є тенденція до зменшення цієї категорії діток. Якщо років 10 тому у будинку мешкало не менше 90 маленьких пацієнтів, то тепер їх кількість зменшилася майже вдвічі. П ятеро діток незабаром переведуть у Ківерцівський будинок дитини (тут живуть діти від 3-х років і до шкільного віку). Ще кількох важкохворих по виповненню 4-х років відправлять у спеціалізований заклад в Івано-Франківськ. І це вже буде остаточним вироком долі — у них практично немає ніяких шансів потрапити в сім ю і стати чиїмось синочком чи донечкою...

А ось 2-річному Володі доля нещодавно посміхнулася. Його всиновило подружжя із одного з українських міст (не називаю навіть міста, щоб не порушувати таємницю всиновлення). Він пожив трохи з новими татом і мамою у статусі підопічного, і нещодавно це подружжя офіційно його всиновило. Хлопчик, якого працівники будинку бачили на суді, змінився навіть зовнішньо: вираз обличчя, щасливі очки, в яких захоплення від оточуючого світу, котрий відкрили для нього батьки. Він навіть катався у метро і був у цирку! Чи не вперше у залі суду бачили, як це дитя по-справжньому сміється. Хоча шансів у Володі теж було дуже мало. Він народився у Ковелі в нормальній сім ї, де вже була дитина і батьки були людьми забезпеченими. Але народився він не такий як всі, а з надміру великими головкою і животиком, а після короткотривалого лікування лікарі поставили діагноз: гіпотрофія, порушення обміну речовин і все, що з цього випливає. І батьки від хлопчика відмовилися.

— Він поступив до нас справді у ненайкращому стані, відстаючи у загальному розвитку і вазі, — згадує заступник головлікаря будинку дитини Валентина Ляхович. — І хоч наморочилися з ним добряче, але ми його витягли! Бачили б ви його тепер, який це хлопчик... Ми дуже раді за Володю, він потрапив у гарну сім ю. А батьки, як не дивно, жодного разу не зателефонували, не поцікавилися, що там з їхньою дитинкою. І це не алкоголіки чи наркомани, а нормальні ніби люди. З очей геть — і серце не болить?..

ХОЧУ ДИТИНКУ З ГОЛУБИМИ ОЧИМА

У листопаді ще одна луцька дитинка була всиновлена і поїхала до Італії. Звичайно італійському подружжю дісталася не зовсім здорова дівчинка, але вони були раді і їй. Вони граються з нею: „Бебі, бебі”, а вона трохи загальмована, все-таки алкогольний синдром дає про себе знати. Шансів на всиновлення в Україні у неї практично не було, і, окрім інтернатських стін, цій дитині нічого не світило. А за кордоном при належному догляді відбуваються з дітками справжні дива.

Наші всиновлювачі хворих дітей всиновлювати не хочуть. Та й поводяться інколи вкрай вибагливо і вередливо.

— Дехто хоче дитя з голубими очима, чи таке, як у сестри чи в сусіда, а такого на замовлення на той момент немає. Рік минає, а люди так нікого й не вибрали. І зі списку всиновлювачів автоматично вибувають, бо документи треба щороку поновлювати, — розповідає Тетяна Трасковська, методист з охорони прав дитинства Луцького міськво. — А хто просто дуже хоче дитинку, той не вибирає як якусь річ у магазині, а приглядається до запропонованих на всиновлення діток і когось та вибере. Не ризикують наші громадяни також всиновлювати циганських дітей. Бояться, напевне, і генів, і проблем, що можуть виникнути в майбутньому через біологічних батьків. А ось іноземці циганчат брати не бояться, бо дітки ці, як правило, завжди здорові.

— Я одного разу мав проблеми із циганами. Одна дізналася, що її дитя, від якого вона відмовилася, всиновили німці. Приходить і починає кричати, що її дитину там мучать, б ють. Врешті-решт стала вимагати адресу німецьких „сватів”, — сміючись, згадує Володимир Алейніков.

У його фотоархіві знаходимо фотографію двох чорнявеньких хлопчиків, яких всиновило німецьке подружжя ще у 1993 році. Хлопці вже повиростали, парубки, але, за неофіційними джерелами, інколи та щось і поцуплять — це при повній матеріальній забезпеченості сім ї. От тобі і гени. Будинок дитини підтримує контакти із багатьма іноземними всиновлювачами, і зв язок цей не рветься вже понад 10 років. Звичайно інформувати заклад про те, як живеться українським дітям у нових сім ях, всиновлювачі зобов язуються, коли забирають дитину. Та не всі дотримуються своїх обіцянок. А в списку найдисциплінованіших опинилися чомусь ті, хто усиновлював луцьких діток ще на початку 90-х, коли законодавчо сам процес міжнародного всиновлення в Україні ще не був врегульований. Однак про долю своїх вихованців у будинку дитини поінформовані непогано.

12 років тому 3-річну вихованку цього закладу за сприяння Скандинавської дитячої місії удочерило шведське подружжя із Гетеборга. Світланка від народження мала важкі вади — у неї не було передньої стінки живота, тобто сечовий міхур був відкритий. В Україні її ніщо, окрім сирітського існування в якомусь інтернаті, не чекало. Але недаремно кажуть: кожна людина народжується під своєю зіркою. І зірка Світланки, красивої дівчинки із чорними, як стиглі вишні, оченятами, подарувала їй зустріч із людьми, що знайшли їй і нову сім ю, і організували збір коштів у Швеції на унікальну операцію, яку успішно зробили шведські хірурги. Своїм хрещеним батьком вона може вважати Бо Валенберга, представника Скандинавської дитячої місії в Україні. Про цю подію писали тоді і шведські, і волинські газети, в тому числі і я. Світланка залишилася у Швеції з новими батьками. Попереду її чекало ще кілька операцій...

Я поцікавилася нещодавно подальшою долею цієї української дівчинки. Сьогодні вона вже 15-річна вродлива юнка. До будинку дитини батьки надіслали цілий альбом фотографій, де вона в горах на лижах, біля авто, словом щаслива дитина у щасливих батьків. Їй зробили за ці роки ще кілька операцій, сформували статеві органи, і лікарі стверджують, що вона зможе навіть народжувати. Та чи не найпродуктивніші стосунки ось уже впродовж шести років дитячий будинок підтримує із багатодітною сім єю із Оклахоми. Ця родина, маючи своїх п ятеро дітей, удочерила нашу дівчинку. Звичайно хвору, звичайно нещасну, але так підказала їм їхня віра (вони належать до церкви мормонів). У такий спосіб вони спокутують свій гріх, бо одна їхня дитина народилася з вадами розвитку. І сьогодні маленька лучанка перетворилася у принцесу — велика американська родина її любить і леліє. Мініатюрна красива дівчинка у бальному білому платтячку щасливо посміхається з усіх фотографій. А щасливого виразу обличчя дитина зімітувати не може. Її американські тато і мама, будучи людьми дуже забезпеченими, взяли Луцький будинок дитини під свою опіку — постійно забезпечують продуктами, медикаментами, допомогли зробити ремонт, навіть двигун допомогли відремонтувати. Зараз закінчується ремонт ще у кількох приміщеннях за їхні кошти. Окрім того вони фінансують ремонт якогось інтернату на Івано-Франківщині. І подумалося: коли вже наші багаті навчаться ось такому милосердю? Звича йно є у луцького сиротинця і місцеві спонсори, які допомагають вирішувати нагальні поточні проблеми. Але коли хоч один український мільйонер чи мільярдер збудує за власні кошти сучасний сиротинець, а не забиратиме те, що збудували його попередники (маю на увазі битву київської влади за приміщення лікарні „Охматдит”, яку збудував колись за свої кошти цукрозаводчик Терещенко)? Коли викидатимуть свої вкрадені мільйони не лише на футбол, на іподроми та шикарні авто з мотоциклами, один шолом до яких коштує 28 тисяч доларів, а візьмуть на свої плечі фінансування хоч одного дитячого будинку? Милосердя не закінчується торбинкою цукерок на свято Миколая, якою так хочуть ощасливити сиріт майже всі партії напередодні нових виборів. Милосердя — це стан душі. А душа — вона або є, або її немає...

Фонд «Счастливый ребенок» — эффективная помощь наиболее нуждающимся детям Запорожской области

Им нужна наша помощь

В 2022 вы помогли на сумму, грн.

23 857 747

Расходы фонда в 2022
146 больным детям 3 264 632 грн.
Мед. оборудование: 475 181 грн.
Гуманитарная помощь: 6 619 991 грн.
Детям с инвалидностью: 9 544 026 грн.
Детcкому экоселу: 515 218 грн.
Сиротам и малообеспеченным: 1 040 247 грн.
Помощь взрослым "Хелпус": 110 204 грн.
Служебные расходы: 952 398 грн.
Всего расходов: 22 630 973 грн.

Всего с 2007 оказано помощи, грн.

111 483 445

Ребенку нужна семья