На календарі було третє березня. Орки вже зайняли Василівку, що за 50 кілометрів від нашого офісу.

Був серед інших один дзвінок. Жіночий голос благав по допомогу — були потрібні протисудомні ліки для сина, який страждає на епілепсію. Знайти та купити препарати було справою на пів години. Але голос лунав від самісінької межі добра і зла, з-поміж наших та ворожих танків. І здавалося, що доставити ці ліки на Марс було куди більш реально, аніж до хлопчика біля Василівки.

Ми розуміли, що нічим не можемо допомогти. Нічим. Знаючи багато про ліки, маючи сотні тисяч гривень на рахунках та тисячі друзів по всьому світу, ми розуміли, що тільки диво може врятувати незнайому дитину від нападу епілепсії. Ми не відмовили Олі у допомозі. Натомість дали їй порожню обіцянку, що спробуємо їй допомогти. Порожню, бо не уявляли, як її можна було втілити. А пізно ввечері диво само знайшло нас на Фейсбуці.

Випадково ми натрапили на відчайдух, які евакуюють людей від Василівки. Близько опівночі ми розбудили Олю, аби розпитати деталі. Вранці знайшли в аптеках ліки та підгузки й передали волонтерам. Вже опівдні Оля подзвонила, аби подякувати за порятунок. Подзвонила з єдиного кнопкового телефону, який ще не розрядився. На той час їхнє село Лісне вже давно було без світла, тож надіслати фото документів для звіту було ніяк.

А вчора нам надійшли обіцяні фото. І знаєте, що? Ці фото нам потрібні не тільки для звіту. Але також щоб закріпити віру в дива. Щоб закріпити віру в людей. Дякуємо вам, Анна Ерёменко, Валерія та всі відчайдухи, які поряд! Ви просто неймовірні!