Одним із критеріїв, за якими обирали інтернати для нашої другої поїздки «Від серця до серця», була їх віддаленість від міст та мала відомість для широкого загалу. В результаті наш вибір упав на Кіровський дитячий будинок для дівчаток, Чернігівську загальноосвітню школу-інтернат та дитячий будинок-інтернат у селі Калинівка Чернігівського району Запорізької області.

Інтенсивно готуватися до поїздки ми почали з другої половини лютого 2007. Як і минулого разу, у нас не було впевненості, що навіть мінімально необхідна сума буде зібрана. Тим не менше, спонсори й цього разу з ентузіазмом відгукнулися на наш заклик, і до початку березня було зібрано близько $2000.

Ми дякуємо:

- Американцю на прізвисько kahpo (у перекладі з індіанської – «Брат для всіх») – за пожертву $850;

- Володі з Запоріжжя за пожертву у розмірі $600;

- Американцю Маріно Прозо за пожертву у розмірі $150;

- Ірині Фонарьовій з Чикаго за два ящики з футбольними та волейбольними м’ячами;

- Американкам Емі та Стефані за пожертву у розмірі $550;

- всім артистам та учасникам поїздки.

Я обдзвонював дитбудинки і домовлявся з директорами про наш приїзд, а Надя, Оля та Люда займалися закупівлею подарунків. Було куплено багато маленьких сувенірів (кожна дівчинка мала отримати хоча б невеликий подарунок до 8 Березня), розвиваючі іграшки, канцтовари, набори для шиття та в’язання, спорттовари, 2 телевізори та 3 магнітофони з FM-радіо, касетним плеєром і програвачем MP3/CD дисків.

Подарунки у Наді вдома

Але наша мета – не лише привезти дітям подарунки, а й показати їм естрадно-циркове представлення, поспілкуватися, докладніше дізнатися про життя та потреби інтернатів. Пошук артистів зайняв практично весь тиждень перед поїздкою. Не буду втомлювати читачів всіма перипетіями цих пошуків – головне, що в суботу, 10 березня, клоун, гімнастка, йог і три танцівниці їхали з нами в мікроавтобусі, готові показати дітям своє мистецтво.

Отже, у поїздці «Від серця до серця -2» взяли участь:

- Надя Мочалова, волонтер сайту deti.zp.ua

- Ромашка (Таня), фотохудожник;

- Денис, фотограф, друг Ромашки;

- Володя, програміст, бажаючий допомагати дітям;

- Альберт Павлов, координатор і адміністратор сайту www.deti.zp.ua, автор цих рядків;

- Люда Павлова, моя дружина;

- Ольга Петрова з церкви «Нове Покоління»;

- Віктор, пастор церкви «Нове Покоління»;

- Костя, син Віктора;

- Сергій, студент ЗНТУ, адміністратор сайту «Церква і сироти» www.god.zp.ua;

- Сергій, клоун, йог, діджей – циркова студія ДК ЗТЗ;

- Віка, гімнастка-акробатка – циркова студія ДК ЗТЗ;

- Денис, комп’ютерник - звукорежисер – діджей – циркова студія ДК ЗТЗ;

- Клоун Катя;

- Танцівниці ансамблю «Орієнталь» - Аня, Аня та Таня;

- Віктор, водій мікроавтобуса «Volkswagen».

Денис і Сергій з циркової студії ДК ЗТЗ

Віка-акробатка з циркової студії ДК ЗТЗ

Дівчата з танцювальної групи "Орієнталь"

Ромашка під час роботи

Костя грає на синтезаторі

Клоун "Іриска" (Катя)

Раннім ранком 10 березня, завантаживши лише апаратуру (комп’ютер, 2 колонки, підсилювач, синтезатор), ми майже заповнили весь наш мікроавтобус. Куди влізуть усі подарунки, включно з телевізорами, магнітофонами та пасажирами, було зовсім незрозуміло. Прийшлося прив’язувати мішки з подарунками до верхніх поручнів і складати коробки у проході до самого стелі. Нарешті, проявивши кмітливість, о 8:40 ми вирушили в путь – як кажуть, у тісноті, та не ображаючись. По дорозі ми познайомилися один з одним, а акторська частина колективу обговорила деталі виступу.

Ледь влізли...

Фух, поїхали!

КІРОВО

І ось ми вже у селі Кірово за 50 км від Запоріжжя. Місцевий інтернат для дівчаток з глибокою розумовою відсталістю – наша перша зупинка. У цьому закладі живе і навчається 107 дівчаток віком від 4 до 18 (іноді до 25) років. Нас люб’язно зустріла завідувачка дитячим відділенням Дондик Світлана Олександрівна. Двір, а також більшість внутрішніх приміщень інтернату виявилися досить затишними та доглянутими. Усі дівчата одягнені скромно, але акуратно. Чесно кажучи, ми очікували від цього закладу гіршого – і наші побоювання, на щастя, не підтвердилися.

Кімната в інтернаті Кірово

Класна кімната в Кірово

Через кілька хвилин після нашого приїзду актова зала заповнилася вихованками.

Клоун "Іриска"

Клоуна «Іриску» (Катю) вони зустріли бурхливими оплесками. Довгоочікуване представлення почалося. Завороженими поглядами дівчата спостерігали за виступаючими, і Ромашці вдалося зробити кілька чудових фотографій, що передають атмосферу в залі. Багато деталей швидко стираються з пам’яті – а майстерність фотографа дозволяє нам побачити те, чого ми не помічаємо в постійній метушні та поспіху. Подивімося на ці обличчя… Спробуємо зрозуміти цих дітей…

Наша група разом з дітьми Кіровського інтернату

Після виступу гімнастки Віки кілька дівчаток виявили бажання показати, що і вони «не промах». На майданчику перед сценою вони стояли на руках, крутили «колесо» та демонстрували інші акробатичні трюки. Потім були конкурси, ігри та невелика дискотека. Далі вручення подарунків і численні фото на пам’ять, подяки за наш приїзд. Хотілося побути довше, але через годину нам потрібно було бути в іншому інтернаті. Ми прощаємося зі Світланою Олександрівною та її підопічними, а я вирішую для себе, що наступного разу ми будемо присвячувати цілий день одному інтернату, щоб ні куди не поспішати…

ЧЕРНІГІВКА

Інтернат у Чернігівці

Наступна наша зупинка – Чернігівська загальноосвітня школа-інтернат. У цьому інтернаті близько 250 дітей. Половина з них – сироти, а решта – діти з малозабезпечених сімей. До Чернігівки ми запізнилися на півтори години. Директор Бехтер Олександр Павлович нас не дочекався, а без нього вихователі чомусь побоялися пустити нас всередину. Прийшлося знову викликати директора. Олександр Павлович приїхав і довго безуспішно намагався зрозуміти, хто ми такі, яка це організація. Нарешті нас пропустили всередину.

Діти у дворі Чернігівського інтернату

Чесно кажучи, не очікував побачити таку маленьку актову залу у такому великому інтернаті. Її розмір був трохи більший за звичайний клас. Звісно, сюди не могли поміститися всі бажаючі – багато дітей сиділи та стояли в проходах. Але нічого, доведеться адаптуватися і до таких умов. Наші дівчата з танцювальної групи «Орієнталь» показали дітям чудові східні танці. Костя виконав кілька композицій на синтезаторі. Як і в попередньому інтернаті, блиснула майстерністю гімнастка Віка Маслова. Наостанок Сергій і Денис показали номер «Бабка і штангіст», після якого дітвора ледве не каталася по підлозі від сміху.

Наш фотограф Ромашка не втрачала часу під час виступу і зробила кілька чудових дитячих портретів.

Виступає Віка Маслова

Дитячі обличчя в Чернігівці — дивовижно красиві та наповнені сенсом… (Фото Ромашки)

Очевидно, що Чернігівський інтернат не розбалуваний увагою спонсорів — ні нових пластикових вікон, ні лінолеуму в коридорах. Це зрозуміло — від міста далеко, спонсорам легше возити подарунки кудись ближче, та й телеканалам зручніше показувати інтернати у великих містах. Нас ще здивувало, що двері в інтернаті періодично закриваються на ключ — кажуть, тут багато «втікачів», тож вихователям доводиться дотримуватися заходів безпеки. Звісно, атмосфера від цього не дуже дружня. Мало кому сподобається сидіти під замком. Також, щоб детальніше ознайомитися з закладом, у нас просто не вистачило часу — ми запізнювалися до Калинівського дитячого будинку.

Роздаємо дітям подарунки

Передаємо дітям подарунки і сподіваємося повернутися в Чернігівку ще раз, вже на цілий день

Хлопчик показує директору Чернігівського інтернату отриманий подарунок

Фото на пам’ять, зроблене перед від’їздом із Чернігівки

КАЛИНОВКА

Знайти Калинівку нам вдалося не відразу. Справа в тому, що на карті ми знайшли одразу дві Калинівки — на відстані 20 км одна від одної. І обидві — крихітні села з кількох десятків будинків.

Такі хатки ми неодноразово зустрічали по дорозі

Залишалося лише здогадуватися, що ми можемо побачити у цьому віддаленому дитячому будинку для дітей із глибокою розумовою відсталістю, ДЦП та іншими тяжкими захворюваннями. Поблукавши близько години сільськими дорогами, ми під’їхали до будівлі інтернату в сутінках. Щось у обстановці викликало тривогу. Білий будинок із світлими вікнами на фоні темно-синього неба, поруч труба, з якої валить чорний дим. Дерев навколо майже немає, і від цього якось моторошно… На вході нас зустрів директор цього дитбудинку, Славов Микола Вікторович. Він пояснив, що страшна будівля — це корпус для п’ятдесяти лежачих дітей, а «ходячі» вже кілька годин чекають нас в іншому корпусі. Гостей сюди приїжджає дуже рідко, тому такий ажіотаж навколо нашої поїздки. Про це говорить факт: у селі за 12 км до Калинівки, коли ми запитали про інтернат у першій зустрічній хаті, нам повідомили, що нас там давно чекають.

Ми поїхали до іншого корпусу. Вивантажуємо апаратуру в їдальні. Збіг обставин — саме під час нашого приїзду в будівлі пропало світло — горять лише кілька ліхтариків. Дівчата-танцівниці втомлені й трохи налякані — прямо скажемо, обстановка незвична для всіх нас. В їдальні прислухаємося до присутніх. Сидять діти і… дорослі. Так, не дивуйтесь — незважаючи на те, що це «дитячий будинок», тут чимало дорослих вихованців — 20, 25, 35 років… Починається виступ, а при спалахах фотоапарата Ромашки наші глядачі чомусь видають дивні звуки. Після кожного номера — оплески такої сили, що закладає вуха.

На концерті в Калинівці

Оплески

Всі хочуть потиснути руку Ірисці

Хлопчик

Концерт завершено, передаються подарунки інтернату. Спілкуємося з директором. Микола Вікторович працює тут недавно, всього пів року. За його словами, діти забезпечені всім добре. Спонсорів у дитбудинку немає, але з харчуванням та одягом — порядок. Скаржиться, що багато грошей витрачається на опалення — газу в селі немає, доводиться використовувати мазут або вугілля. Лише за лютий на опалення «спалили» 100 тис. гривень.

Подарунки та фото на пам’ять

Напоследок кілька людей із нашої групи вирішили відвідати корпус для лежачих дітей — у тому самому жахливому світлому будинку. І тут ми пережили справжній шок, від якого досі не можемо оговтатися.

У нашому житті є явища, які здаються потойбічними. Якщо копнути глибше, усі вони пов’язані зі смертю, хворобою та злом у всіх його проявах… Якби цього не було, ми б жили в раю. Деякі види зла (війни, вбивства тощо) спричинені діями людей, інші (хвороби, стихійні лиха) — найчастіше мають приховані причини, які людство намагається зрозуміти тисячоліттями.

У Калинівці ми зіткнулися з проявом другого виду зла у всій його жахливості. Ми обходили палати корпусу для «лежачих» і ледь не плакали… Якщо бачиш одного такого дитину, тобі вже не по собі. А якщо їх — п’ятдесят і всі зібрані в одному місці — це просто нестерпно. Ми ходили й запитували: «Господи, чому? За що?»

У кожній палаті лежать шестеро дітей. Деякі з них трохи рухаються. А 2–3 дітей на весь будинок, щасливчики, так би мовити, можуть якось самостійно пересуватися. Особливо нам запам’яталася Катя — дуже емоційна дівчинка. Вона одразу розплакалася, побачивши нас здалеку. Коли ми підійшли до неї, вона заспокоїлася і усміхнулася. Чомусь вона почала називати Ромашку мамою, так само як і виховательку. Я запитав, скільки їй років. Думаючи, що 8–9, я здивувався, коли виявилося, що їй вже 16. Ми ходили й роздавали подарунки, але деякі діти зовсім не звертали на них уваги. В одній із палат хлопчик зацікавився отриманими кубиками і миттєво побудував із них будиночок. Я запитав його ім’я, і він відповів: «Альоша». Вихователька сказала, що раніше Альоша жив у корпусі для ходячих, але через хворобу його перевели сюди — у кімнату з п’ятьма нерухомими сусідами й білими стінами. Тут він проводить увесь свій час. Влітку дітей іноді виводять на прогулянку, але не часто і не всіх.

Катя

Альоша

Рядком із Альошею на ліжку сидів хлопець, зігнувшись і, здавалось, постійно про щось думає, зовсім не помічаючи нашої присутності. Немов вирішує нескінченну математичну задачу. Ніхто не зміг точно сказати його вік, але припустили — близько тридцяти років. Загалом, нікому особливо не важливо, скільки йому років і коли його день народження.

Хлопець біля Альоші

Ми поспілкувалися з кількома виховательками. Працювати тут дуже важко, але вони якось справляються. Люди приїжджають із сусідніх сіл і навіть районів. Одна вихователька/няня обслуговує 12 дітей. Фізично вони не завжди встигають усе необхідне — купати, змінювати білизну тощо. Звідси й специфічний запах у корпусі. Катастрофічно не вистачає підгузків — потрібно 150 штук на день, розміри від 3 і вище. Це додатково близько 8000 грн на місяць. Щоб усе встигати, потрібно вдвічі збільшити штат вихователів. Держава таких додаткових витрат не потребує. Особливо на таких дітей.

Я поцікавився, чи приїжджають психологи, щоб допомагати вихователям та підопічним. Мені відповіли, що нікого немає. Ще мене здивувало, що багато дітей у інтернаті — із досить благополучних сімей. Звичайний стереотип у суспільстві про таких дітей — що це діти наркоманів, бездомних чи алкоголіків.

Персонал інтернату — фактично єдині люди, які віддають частинку душі цим дітям. Інші громадяни просто не знають і не хочуть знати про існування таких закладів, як дитячий будинок у Калинівці.

Вже дев’ята вечора, і ми їдемо додому. Молодіжна частина нашої групи шумить і радісно обговорює сьогоднішній день. Їм пощастило — вони не заходили до «лежачого» корпусу. Ті, хто був там, заглиблені у свої думки. Візит до Калинівки перекрив усі інші події дня. Що ми можемо зробити для цих дітей? Як зрозуміти їхні бажання, емоції, страждання? На Заході, напевно, існують методики, завдяки яким такі діти можуть хоч трохи розвиватися, а не деградувати та повільно вмирати. Ще багато питань без відповіді: чия вина, що ці діти покарані? Чи існує справедливість у світі?

Тим не менше, побачивши стільки проявів зла, хочеться робити якомога більше добра. Ми всі зрозуміли, наскільки незначні наші повсякденні проблеми. Через цих дітей ми побачили, що головне, а що другорядне у нашому житті. І ми вже будуємо плани — повернутися через місяць до Калинівки, привезти підгузки, іграшки, а головне — постаратися виконати основну заповідь: «Любіть ближнього свого, як самого себе». Хочеться додати — любіть ближнього, яким би він не був, ваш ближній…

Адреси та потреби інтернатів:

Кіровський інтернат для дівчаток з глибокою розумовою відсталістю

107 дівчаток, 4–25 років (при Кіровському будинку інвалідів)

Оріхівський район, с. Кірово, вул. Радянська, 42, тел. +3 8 06141 47-243, 47-205, 47-263, 47-298. Завідувачка дитячим відділенням – Дондик Світлана Олександрівна +3 8 06141 47-243. Директор будинку інвалідів – Михайлов Микола Михайлович +3 8 06141 47-205

Потреби:

- мозаїки, лото, нитки муліне, пряжа (дівчатка люблять в’язати);

- ляльки, м’які іграшки;

- музичний центр;

- телевізори

Чернігівська загальноосвітня школа-інтернат

71510, смт. Чернігівка, вул. Леніна, 409

265 дітей. Близько половини з них – сироти, решта – з малозабезпечених сімей.

Директор – Бехтер Олександр Павлович. Тел. +3 8 06140 9-12-89, +3 8 066 213 65 78

Потреби:

1) футбольні, волейбольні, баскетбольні м’ячі, тенісні ракетки та м’ячики

3) м’які іграшки (нові)

4) машинки, ляльки

5) конструктори, настільні ігри (шахи, шашки, футбол, хокей, «Монополія» та ін.)

6) зошити, альбоми, ручки, фломастери та інші канцтовари

7) електрочайники

8) телевізори, DVD-плеєри, музичні центри

9) комп’ютери

10) предмети гігієни (зубні щітки, пасти, мило, пральний порошок)

Чернігівський дитячий будинок-інтернат (с. Калинівка)

Чернігівський район, с. Калинівка (45 км від райцентру Чернігівки)

153 дитини (в основному – діти-інваліди з глибокою розумовою відсталістю, ДЦП та іншими захворюваннями). 30 дівчаток. 50 лежачих дітей. Вік – 4–18 років (іноді до 25). Тел. +380 6140 9-87-49

Директор – Славов Микола Вікторович (моб. тел.) +3 8 066 9770501

Потреби:

- великі, міцні іграшки, кубики;

- спортивне приладдя;

- підгузки (150 штук на день, 3–5 розмір, а також підгузки для дорослих)