У 1997 році моє життя розділилося на "до" та "після". Напевно, якщо дивитися з боку, то не сталося нічого вирішального — я відлежала 3 тижні в обласному відділенні дитячої гематології. Що могли змінити в житті тринадцятирічної дитини ці 3 тижні? Але ці 3 тижні, цей 21 нескінченний день перевернули моє життя, і воно вже ніколи не стало таким, яким було до цього.
Це був жорстокий урок долі... Я не знаю, чому Бог вирішив показати мені, 13-річній дівчинці, увесь той кошмар. Можливо для того, щоб через багато років я змогла розповісти здоровим людям про те, що пекло існує. Воно тут, на землі, у нічим не примітній лікарні, у відділенні дитячої гематології. Можливо, я пройшла через це пекло саме для того, щоб інші дізналися про те, що насправді криється під сухою статистикою кількості онкозахворювань серед дітей.
У цих розповідях я спробувала передати моменти, що найбільше запам'яталися мені. Те, що запало в душу, а іноді й шокувало. Те, про що досі я мовчала, не знаходячи в собі сили знову, нехай навіть подумки, пережити це. Я сподіваюся, що з цих окремих оповідань у читача складеться яскраве уявлення про той світ, у якому живуть сотні дітей в Україні. Світ, сповнений страху, горя, а ще надії та віри.
Втеча від смерті
Коли я вперше переступила поріг відділення дитячої гематології, я собі навіть не уявляла що це таке. У моєму мозку насилу поєднувалися такі поняття як "діти" та "рак". Здавалося, що хтось просто помилився, пояснюючи мені, що тут є діти з раком крові. Адже такого просто не могло бути.
Спочатку мені здавалося, що і відділення це абсолютно звичайне, і діти тут такі ж, як і всюди. Але дні за два я почала відчувати різницю. Лиса дітлахи вимовляла слово "смерть" так само буденно, як і слово "сніданок". Здавалося, що сама смерть висить тут десь у повітрі. Її буквально відчуваєш шкірою. А ще тут неймовірним чином співіснували відчай та безмежний оптимізм. Я чула, як одні діти говорили "я краще помру, ніж знову погоджуся капати хімію", а інші, весело погладжуючи лису після хіміотерапії голову, жартували, що тепер суттєва економія на шампуні. Та що різні діти, в одній і тій же дитині протягом дня то піднімався відчай і повна байдужість, то знову відроджувалася віра і надія на краще.
А ще очі... очі цих дітей мене вразили найбільше. Вони були настільки... важко навіть описати... вони відображали якісь абсолютно дорослі емоції. Коли хтось із новеньких говорив щось на кшталт "я скоро поїду додому", інші дивилися на нього з такою явною поблажливістю та іронією. У цих поглядах так і читалося: "Як мало ще в цьому житті ти розумієш". В цих очах іноді проскакував неймовірний біль... він з'являвся якимись спалахами, наче пеленою застилалися очі на кілька секунд, а потім знову в цих очах запалювався вогник життя. Це був не лише фізичний біль, який для більшості тутешніх мешканців став частиною повсякденного життя. Це більшою мірою був біль душевний... біль пам'яті про той кошмар, який вихором періодично налітає на відділення і нагадує про те, що всі смертні, навіть діти...
Не знаю чому, але десь за тиждень я настільки тонко відчула всю атмосферу цього відділення, що стала розуміти те, що було абсолютно зрозуміло постійним мешканцям відділення і що не значило нічого для дітей з анеміями... Я мало що розуміла розумом, але серце моє знало, що це страшне місце, з нього треба вибиратися... Моя душа вимагала повернення у нормальний світ, де все було так легко і зрозуміло. Де не було цього гнітючого передчуття біди.
Це був якраз 21-й день мого перебування в гематології. Через скляні двері палати я побачила, як лікарі побігли в палату навпроти. Саме побігли, що було у відділенні не прийнято. Потім я побачила, як туди понесли крапельницю, медсестра щось кричала у телефонну трубку. З палати вийшла молода дівчина. Це була сестра новенького хлопчика, яка залишилася з братом, поки їхня мати повезла аналізи до Києва для підтвердження діагнозу. Дівчина плакала... Не так, як зазвичай плачуть люди від образи чи горя. Вона просто схлипувала і по її щоках текли сльози. А вона цього ніби й не помічала, вона йшла кудись абсолютно безцільно. Хтось із мам м'яко взяв її за плечі і відвів до стільця біля сестринського поста, інша принесла води. Дівчина ніяк не реагувала на це, по-моєму, вона навіть не помічала цієї турботи.
На палату навпроти повісили біле простирадло. Я вже досить добре знала це відділення, щоб розуміти цей знак — за тими дверима комусь дуже погано, тому скло завішують простирадлом, щоб інші діти не бачили. Лікарі забігали і вибігали з палати, я помітила, що на руках у них була кров... багато крові. Потім до палати завезли інвалідний візок. Коли простирадло на дверях відсунулося, звідти вивезли хлопця. Блідий білявий хлопчик 14 років, у списку хворих у графі діагноз у нього стояло таємниче "г. л." (гострий лейкоз). Всі у відділенні знали, що означає це скорочення, тільки лікарі та батьки вперто вдавали, що діти не знають про свої діагнози та діагнози сусідів. Хлопчик сидів на візку, підібгавши ноги до живота (оскільки на візку не було підніжок, з підніжками він не поміщався в ліфт). На ньому була біла футболка та шорти. Футболка була білою колись... зараз вона вся була червоною, і лише невеликі ділянки на рукавах видавали справжній її колір. Біля обличчя хлопчик тримав складену пелюшку. Пелюшка ця теж була вся червона і наскрізь мокра. На обличчі, руках, ногах... скрізь була кров. Вона буквально фонтаном ударила з носа, коли він на мить прибрав пелюшку від обличчя. Коли його провозили повз двері моєї палати, я побачила, як він трохи сильніше притиснув пелюшку до обличчя. При цьому між пальцями полилися струмочки крові. Пелюшка була просочена кров'ю до останньої нитки... Хлопчика везли в реанімацію... Я почула, як хтось із хлопців у відділенні сказав "це кінець...". Це пізніше я дізнаюся, що в реанімацію дітей з нашого відділення переводять у виняткових випадках і найчастіше вони звідти вже не повертаються...
Десь через пів години я почула, що візок їде коридором. І тут же побачила, як повз двері моєї палати провезли цього хлопчика. Він не плакав... у його очах, здається, навіть не було страху. Там було лише повне нерозуміння того, що відбувається. А відбувалося те, що реанімація, бачачи, наскільки погані справи, просто відмовилася брати його. Адже за кожну смерть відділенню доводиться звітувати... Для реанімації цей хлопчик, що вмирав від кровотечі, був лише статистичною одиницею. Вкрай небажаною одиницею. Його просто не взяли в реанімацію, сказали, що краще йому буде померти у відділенні... Тільки наша медична система могла породити такі традиції... Болісна смерть від кровотечі у звичайному відділенні, де не могли забезпечити хоча б ізоляцію помираючої дитини від інших, була кращою, ніж погіршення статистичних показників.
Коли хлопчика завозили до палати, він притримав рукою простирадло. На білому простирадлі залишився кривавий відбиток дитячої долоні... Лікарі знову забігли в його палату... я бачила, як медсестри кожні 10-15 хвилин заносили туди нові пляшки розчинів для крапельниці. Хлопчик втрачав величезну кількість крові, і її треба було чимось заміщати. Але на станції переливання не було настільки багато крові, щоб капати йому. Тим більше, що витративши всю кров на цю дитину, під удар ставилися життя ще 10 осіб у відділенні, яким теж у будь-який момент може знадобитися переливання. Тому замість крові дитині капали просто соляний розчин...
Я не чула з палати голосу хлопчика. Чула лише уривчасті команди лікарів принести те чи інше. Сестра хлопчика так само сиділа біля поста. Її обличчя було абсолютно кам'яним, сльози лилися не припиняючись. Вона дивилася в одну точку на протилежній стіні, не помічаючи людей, що проходили повз. Вона не відповідала, коли їй пропонували водички чи валер'янки. Вона просто сиділа, дивилася крізь стіни. Іноді її губи ворушилися, але що вона говорила, не було чутно. Можливо, вона шепотіла молитву... а може сама собі пошепки ставила те питання, яке потім кричатиме на все відділення: "Чому він???".
Усе відділення завмерло... санітарки витирали на підлозі криваві смужки, які залишила забруднена кров'ю коляска. Вони намагалися зробити це швидше, поки ніхто з дітей не помітив, але всі вже все зрозуміли. Діти зібралися в їдальні купкою, і в очах у них застиг панічний страх. Смерть кожного в цьому відділенні — руйнування надій усіх інших вийти звідси живим. У відділенні висіла напружена тиша, всі чекали на розв'язку. Тільки кілька дітей з анеміями продовжували про щось голосно сперечатися. Вони не розуміли, що відбувається... можливо, у цьому і було їхнє щастя...
Хлопчика ще кілька разів провозили повз мою палату в реанімацію, обидва рази його відмовилися брати. Коли вдруге його везли назад, я, побачивши його обличчя, зрозуміла значення фрази "смертельно блідий". Все його обличчя було вимазане кров'ю, але навіть так було видно, що шкіра його зовсім біла, без найменшого рожевого відтінку. Очі були напівзакриті. Ноги щоразу сповзали з візка, а голова звисала набік. Лікарі тормосили його, він розплющував очі, дивився на них каламутним поглядом, якось розгублено озирався і знову прикривав очі. Він помирав... помирав у всіх дітей на очах...
Ніколи не забуду як, акуратно відсунувши трохи простирадло, з палати хлопчика вийшли всі лікарі та медсестри. Всі разом... медсестра несла в руках крапельницю, у якій залишилася половина розчину. Я глянула на це, і всередині все обірвалося... я знала, що хлопчик помер. Просто знала... Я дивилася як заворожена на біле простирадло з відбитком долоні цього хлопчика... мені було страшно від того, що ось цей слід ще не висох, а дитини вже немає... немає і ніколи не буде... Я повернулася до стінки і заплакала... заплакала за хлопчиком, якого побачила перший раз 2 дні тому... за хлопчиком, якого я навіть не знала на ім'я. Я лежала, тихенько схлипуючи, коли почула в коридорі волання... саме волання, по-іншому і не назвеш. Сестра хлопчика страшно, дуже страшно кричала. Я чула, як інші пошепки її заспокоювали, а вона продовжувала кричати "Чому???". Стільки болю, стільки образи було в цьому крику.
Дійсно, чому? Чому все це стається? Це питання не давало спокою і мені. Я чула, як дівчину вивели з відділення... вона продовжувала кричати... Мені теж хотілося кричати... так само голосно і так само страшно, як кричала вона... але я не могла... я просто плакала...
Через кілька хвилин усіх дітей зібрали в коридорі та повели "гуляти", щоб винести тіло хлопчика без свідків. Нас вивели з корпусу і відвели до альтанок. Нас вели як під конвоєм... вірніше ми йшли як під конвоєм: мовчки, опустивши очі, не звертаючи уваги ні на що. Я бачила на очах у багатьох дітей сльози... вони мовчали... мовчали і плакали...
Частина дітей, ті, у кого в графі діагноз стояло "г. л." або інші подібні скорочення, сіли окремо. Ці 10 хлопців та дівчат різного віку притулилися одне до одного, дехто поклав руку сусідові на плече. Вони ділили між собою своє горе... вони намагалися оговтатися після того, як ураган смерті пронісся над ними... сьогодні він забрав не їх... а завтра? Ще вранці багато хто з тих, хто сидів в альтанці, вірив у те, що одужає, що у них буде нормальне життя. Зараз у це не вірив ніхто... навіть Льоша — п'ятирічний малюк... він теж плакав. Можливо, піддавшись загальному настрою. А може так само, як і інші, відчував, що смерть показала свою силу і нагадала всьому відділенню про те, що тут вона господиня.
Один хлопчик раптом підхопився і крикнув: "Ну, хто наступний? Я???". Усі здригнулися від цієї фрази. Він сказав уголос те, що думав у той момент кожен. Найстарша дівчинка владно цикнула на панікера. Він знову сів і безсило заплакав. Але його питання знову і знову повторювалося в моїй голові. І чомусь стало нестерпно страшно, що наступна я. Так, я!!! Здорова, що добре почувається... Але в душі страх ставав дедалі сильнішим, мені здавалося, що варто знову переступити поріг відділення, як смерть забере і мене. Це був панічний страх, від якого хололо все всередині і кров відливала від обличчя. Здавалося, що краще померти зараз і тут, ніж повернутися туди, у те пекло...
Коли нас завели назад у відділення, біле простирадло з кривавим слідом так само висіло на дверях... там, за дверима санітарки намагалися відмити кров зі стін, підлоги, ліжок. Нам не належало це бачити, тому ми бачили кривавий відбиток долоні дитини, якої вже не було... Від цього по шкірі пробігали мурашки... Але не це все було найстрашнішим.
Найбільший страх наганяло те, що всі дорослі у відділенні поводилися так, ніби нічого не сталося. Наче сьогодні звичайний день і за тим простирадлом так і лежить той хлопчик... і у нього все добре. Це загальне прикидання робило атмосферу нестерпною. Здавалося, що оплакують хлопчика тільки діти, а всім дорослим начхати на те, що сталося... лікарі так само награно посміхалися нам, батьки так само були зайняті своїми справами. Створювалося враження, що дорослі живуть в одній реальності, а ми, діти, — в зовсім іншій. І реальності ці в цей момент не перетиналися... І було нестерпно страшно, що ось завтра не стане тебе, і всім, крім десятка дітей, буде так само байдуже.
Я сиділа, дивилася як заворожена на простирадло з відбитком долоні, дивилася, не відводячи погляду ні на хвилину. По щоках текли сльози... всі це бачили, але ніхто з дорослих не підійшов до мене, не запитав, у чому справа... підійшов тільки лисий хлопчина років 7, взяв моє обличчя в руки і повернув голову так, щоб відбиток долоні перестав бути в полі мого зору. Я підняла на нього очі, а він тихо сказав мені "Звикай" і пішов. Тоді ті слова здалися мені блюзнірськими, до цього неможливо було звикнути!!! З цим неможливо було жити!!!
Мною оволоділо одне бажання — тікати з цього страшного місця. Тікати не дивлячись, аби подалі. Я просто не могла тут більше перебувати, я божеволіла... Піти, піти, піти — це знову і знову крутилося в моїй голові. Я вже знала, що робити... Я зайшла у свою палату, дістала вкладену в книгу гривню... цього має вистачити... Всі свої пожитки в тумбочці я склала в пакет, одягла всі теплі речі, які були у мене в палаті і тихо, непомітно вийшла з відділення... я йшла під дощем у капцях, у тонких спортивних штанах... Дощ був несильним, але одяг промокав швидко. Я пройшла дві трамвайні зупинки пішки, я не хотіла чекати на ближніх до лікарні зупинках, там мене могли знайти. Тому повільно брела вздовж трамвайних колій подалі від того страшного відділення... Мені довелося 30 хвилин під дощем чекати трамвая... Капці були наскрізь мокрі... я змерзла... але ні на мить не пошкодувала про те, що пішла. Здавалося, що віддаляючись від лікарні, я знаходила спокій. Трамвай їхав вечірнім містом... ніхто з людей не звернув уваги на те, що я була одягнена і взута не по погоді... ніхто не звернув уваги на сльози, які періодично стікали у мене по щоках... усім було байдуже... так само, як і там, у гематології...
Вдома я нічого не стала пояснювати батькам. Я плакала і мовчала... ні, я говорила одне: "Я більше не повернуся туди!!!". Жодні вмовляння, ніщо не могло змінити моє рішення. Вже пізно вночі, почувши, як я схлипую, мама присіла поруч зі мною. Вона мовчала, але я знала, що її мучить одне питання — чому я втекла? І вперше за багато годин я знайшла в собі моральні сили вимовити це... "Мамо, там помирають! Я боюся, що я теж там помру!". Ні, вимовити вголос це було занадто страшно. Я знову замовкла і тільки плакала...
Наступного дня батьки не повернули мене в гематологію... а я ще не один місяць на всі питання відповідала мовчазними сльозами... Сльозами скорботи за хлопчиком, якого я бачила тільки 2 дні, але який раз і назавжди змінив моє життя... Його звали Саша... я дізналася про це вже після того...
Записна книжка
— Наталко, тут часто помирають? — я сиділа поруч із дівчинкою 6 років, яка бореться з лімфогранулематозом у її палаті відділення гематології. У неї був 3-й рецидив, врятувати її могла тільки пересадка кісткового мозку, яку в Україні тоді не робили…
— Дивись сюди! — Наталка дістала з тумбочки товсту записну книжку. Вона була вже добряче потріпана. — Я записувала сюди своїх друзів, з якими знайомилася в гематологіях різних лікарень. Тут усі адреси з першого дня моєї хвороби.
Я взяла в руку записну книжку. Вона була заповнена на дві третини. Адрес було багато, дуже багато… Але на першій сторінці всі адреси були перекресленими, і на другій, і на третій…
— Це… — я не могла продовжити…
— Так, це ті, кого вже немає в живих. — Наталка взяла записник у мене з рук і швидко пролистала його. Я помітила, що абсолютна більшість записів була перекреслена.
— Як ти живеш із цим? — мені було нестерпно боляче бачити таке німе свідчення непомірної смертності дітей від онкозахворювань.
— Я живу завдяки цьому! — Наталка постукала пальцем по одному запису… єдина адреса на 6 перших сторінках, яка не була перекреслена. — Цей хлопчик пережив 2 рецидиви лейкозу, але вже 3 роки у нього все добре, він вчиться, радіє життю. Я живу завдяки вірі в те, що мені пощастить так само, як йому і ще кільком дітям, — вона швидко пролистала записник і ткнула пальцем у ще кілька неперекреслених адрес.
— Але ж це одиниці, решта помирають!!! — я до цієї розмови навіть не уявляла собі масштабів трагедії.
— Але якби не було цих одиниць, то боротися взагалі б не варто було! Іро, знаєш, як хочеться вірити, що ти з тих, кому суджено перемогти хворобу? І знаєш, як страшно хоч на мить уявити, що твоє ім’я в десятках таких ось записних книжок одного разу викреслять…
У моїй записній книжці Наталчина адреса була викреслена рівно через 2 місяці після тієї розмови…
Діти в онкогематології Запоріжжя. Березень 2007
5 копійок
Лисий хлопчик 5 років із лимонно-жовтою шкірою і білками очей забіг у палату.
— Мамо, ми сьогодні будемо капатися?
— Ні, Антошо, — опустивши очі, відповіла жінка.
— Ой, як здорово! Значить, я можу цілий день гуляти з хлопцями?
— Так, синку, йди грайся.
Хлопчик вийшов, а його мати розплакалася. У дитини був гепатит С, занесли його вже тут, у відділенні, де будь-яка інфекція для дітей смертельно небезпечна. Для того щоб підтримати печінку і вимити з крові білірубін, що утворюється в надлишку, дитині щодня потрібно було капати літр двісті глюкози. Це означає, що на кожен день потрібно було купити 3 пляшки глюкози, крапельницю і 2 шприци. 3 пляшки розчину стояли на підвіконні, там же лежав один шприц…
— Де Антоха? Зараз будемо капати, — до палати зайшла медсестра. — О, а де система для крапельниці?
— Людо, немає… у мене немає грошей на систему… ось, дивись, — жінка дістала з-під подушки гаманець і відкрила його. У кишеньку була вкладена фотографія Антохи, де він засмаглий і веселий катався на гойдалці. Фото зроблено всього лише пів року тому, буквально за місяць до того, як у Антона вперше носом пішла кров… В іншому гаманець був порожній. Жодної банкноти, немає навіть дріб’язку, весь його Надя витратила на шприц, який зараз лежав на підвіконні.
— Співчуваю. Ну, раз немає системи, значить, не капаємося, — медсестра вийшла.
Надя крутила порожній гаманець у руках. Антоша був її єдиним сином, його батька Надя не бачила після того, як повідомила про свою вагітність. Коли прийшла біда і дитині поставили страшний діагноз «гострий лейкоз, нейролейкоз», допомогти їм не було кому. Всі накопичені гроші пішли на перший протокол хімії. Їжу за цей час вони не купували жодного разу… харчувалися лікарняною кашею, на яку і дивитися було нудно. Але доводилося вибирати: їжа чи ліки. І ось настав такий день, коли і на ліки грошей уже не було… не тільки на ліки, а й на системи для крапельниць. Надя перевернула гаманець, і з нього з дзвоном випала монетка. 5 копійок… Надя крутила монету в руках і чомусь подумала: «Життя мого сина коштує десятки тисяч гривень, а я за нього можу заплатити тільки 5 копійок…»
— Мамо, а що це у тебе? — Антон зазирав у відчинені двері.
— Гроші, — з іронічною посмішкою відповіла Надя. Так, хіба можна було назвати цю монету грошима?
— А віддай її мені? — Антошка простягнув руку. Колись у нього була скарбничка, в яку він кидав такі ось монетки, збираючи собі на ролики. Скарбничка першою пала жертвою його хвороби: замість роликів із неї взяли гроші на купівлю шприців для промивання підключички та антибіотиків.
— На, тримай! — у Надиному голосі був сумнів… А раптом вона знайде десь хоч гривню, і саме цих 5 копійок не вистачить на купівлю заповітної системи для крапельниці…
— Мамо, а що можна купити за 5 копійок?
— Коробку сірників, — відповіла Надя з посмішкою. А коли Антоха вибіг із палати, додала: — Щоб підпалити це відділення і одним махом вирішити проблему. Що з того відділення, якщо у мене і ще десятка матерів у гаманці валяються нещасні 5 копійок…
Чому я?
Була глибока ніч… я розплющила очі… моя мама сиділа поруч із моїм ліжком на стільці і не зводила з мене очей. Під ліжком, даючи слабкі відблиски, стояла настільна лампа. Завдяки їй у палаті не було абсолютно темно. Смужка світла падала і в коридор. Я дивилася на слабкий відблиск на лінолеумі коридору і бачила ще одну таку саму смугу світла. Я знала, звідки вона — через палату точно так само сидить жінка над своєю помираючою дитиною. Сидить уже багато ночей поспіль, так само як і моя мати. Сидить не тільки ночами, а й удень. Не їсть, не спить… тільки сидить і не зводить очей зі свого сина…
Мені було важко дихати… я не могла сама повернутися в ліжку. Від постійного лежання в одній позі тіло затекло і не давало заснути. А мама моя, сидячи поруч на стільці, задрімала. Вона вже не першу добу спить ось так, уривками. Мені не хотілося її будити, щоб вона перевернула мене… Тому просто тихенько лежала…
Я дивилася на смужку світла з іншої палати і щосили намагалася прогнати з голови картину, яку побачила тиждень тому…
Мене заносили у відділення на руках, але по дорозі в палату я побачила тітку Таню. «Вовка живий, живий! Ура!!!» — я знала, що раз мама мого друга Вови тут, значить і він тут, значить він ще живий. Попри все… Насамперед я попросила тітку Таню сказати Вовці, що я тут, щоб він прийшов, щоб ми поговорили. Вона опустила очі і сказала:
— Вові погано, він не зможе прийти.
— Добре, тоді я зайду до нього, можна? — Тітка Таня глянула на мою маму, потім на мене… щось у її погляді було страшне…
— Іро, я думаю, тобі не варто цього бачити. Ти не розумієш, Вові ДУЖЕ погано.
— Ну, якщо його просто не можна турбувати, то тоді…
— Ні, його, напевно, вже неможливо потурбувати… — на очах тітки Тані навернулися сльози.
Разом із моєю мамою вони вийшли. Я знала, що вони пішли до Вови, мені так хотілося піти з ними. Але я навіть сісти сама не могла… Коли мама повернулася, я побачила, що вона плаче. «Тобі дійсно краще цього не бачити!» — все, що вона встигла мені сказати, перш ніж розридалася. А я з якоїсь дитячої наївності все ще була переконана, що нічого з Вовою страшного статися не могло, що я можу з ним поговорити… Я вмовила маму віднести мене до Вовки…
На ліжку лежало тіло мого друга. Виснажене тіло. На одному оці наклеєна пов’язка, велика, промокла кров’ю, що випирає вгору. Я вже знала, що ока під тією пов’язкою немає, його видалили через саркому очниці, сподіваючись врятувати хоча б життя Вовки. Друге око було відкрите, зіниця дивилася в якусь точку на стелі. Мене посадили поруч із Вовою, але він не повернув до мене погляд…
— Вовчику, привіт! Як справи? — я доторкнулася до його руки, але він усе так само дивився кудись у стелю.
— Іро, він 2 тижні тому сидів, дивився разом з усіма телевізор, а потім прийшов у палату, поскаржився, що голова болить, приліг. Я пішла набрати води, щоб дати йому таблетку, а коли прийшла, він уже ось так дивився кудись крізь мене і не відгукувався, — тітка Таня швидко витерла сльози. — Вовочко, ну подивися, Іра до тебе прийшла! Ну повернись сюди!
Але Вова не реагував. Я дивилася на нього з жахом. Невже це все, що залишилося від мого друга, який смішив усе відділення своїми висловами. Наприклад, коли я кликала його грати з нами, а він докапував останні 100 грамів ненависної хімії, він казав: «Зараз, проригаюсь і прийду». Завжди такий веселий, смішливий… 4 роки боротьби з саркомою очниці без найменшого результату. Операція за операцією, але пухлина продовжувала рости. Опромінення — все одно росте. Хімія за хімією, і в проміжках усе одно операції, щоб прибрати хоча б ту частину пухлини, яка могла здавити мозок. Останні 2 роки боротьба йшла вже не за одужання, це було неможливо. Все лікування, всі муки, крізь які Вовка проходив, були лише для того, щоб виграти у смерті ще пару місяців. Я дізналася про це тільки зараз, до того я була впевнена, що ось закінчиться хімія, і Вовка нарешті вийде звідси назавжди, що у нього відросте волосся, якого на голові не було всі ці 4 роки. Але все, про що я мріяла, було утопією… пухлина проросла в мозок, Вова впав у кому. Його смерть — питання часу. Прийняти це було неможливо…
Тітка Таня вийшла з палати, а я все наполегливіше смикала Вовчину руку і просила: «Вово, подивися на мене! Будь ласка!!!». І раптом погляд повернувся до мене. Абсолютно усвідомлений погляд!!! Я стиснула його руку: «Вовчику, привіт!!!». У відповідь він трохи зігнув пальці на руці, намагаючись стиснути і мою руку. Він усміхнувся, зробив кілька рухів губами, але слів не було чути. «Вовко, все добре! Бачиш, я знову тут! Я ігри з собою принесла, одужуй, і будемо грати…». У відповідь обличчя його ще більше розтягнулося в усмішці, здорове око часто-часто заблимало. Я сиділа, щось розповідала йому, не відводячи погляду від його обличчя. У той момент мені так хотілося вірити, що всі помилилися, що кома у нього була справою тимчасовою і що тепер все піде на поправку. Але раптом Вовин погляд судомно пішов угору, повіка закрилася і затремтіла. Коли око знову відкрилося, зіниця знову дивилася кудись у стелю. Я нахилилася над ним, я смикала Вовчину руку, я кликала його. Але він більше не чув мене…
З того дня пройшов тиждень. За цей час Вова жодного разу не прийшов до тями, я була останньою, на кого він хоч якось відреагував… Він помирав… помирала і я. Не маючи можливості навіть сісти самій, я добами напружено прислухалася до того, що робиться там, у Вовчиній палаті. Я все ще вірила в те, що він обмане смерть і цього разу. По-іншому просто не могло бути!
На вулиці вже сіріло, коли я забулася у важкому сні. Мені снилося, що я йду будівлею, що нагадує школу. Коридори були порожні, але в класах були діти. Багато дітей… я йшла, не знаючи, в який мені зайти, коли побачила, що повз мене йде Вовчик. Я пішла за ним, вирішивши для себе, що оскільки мені тут усе незнайоме, то я зайду в той самий клас, що і Вова. Він відчинив двері кімнати, там було багато дітей різного віку. Я подивилася на їхні обличчя і зрозуміла, що це ті, хто помер у гематології. Хоча серед них були і ті, хто, як я вважала, ще жили (хоча, як пізніше з’ясувалося, всі вони до тієї ночі вже загинули). Вовка впевнено переступив поріг…
— Вово, не йди туди, там усі мертві, а ти ж ще живий!
— Іро, мені сказали йти сюди, тут моє місце. Ось, дивись, — він простягнув мені якийсь папірець. — Тут ясно написано, що мені в цей клас.
— Тоді почекай, я з тобою!
— Покажи твій пропуск, — я подала бозна-звідки взятий папірець.
— Ні, тобі не сюди! Тобі треба йти далі! — Вова повернув мені папірець.
— Але чому? Я хочу з тобою, я не знаю, що там далі, я краще тут залишуся, — я чомусь почала плакати.
— Ні, Іро… це не ми вирішуємо, куди йти… — і Вовка усміхнувся, помахав мені рукою і зайшов у кімнату…
Я прокинулася… на душі було неспокійно. Щось скоро станеться, я це точно знала… З самого ранку у Вовки справи не ладилися… я бачила, що медсестри бігають до нього з кисневими подушками… бачила крапельниці, які несли до нього в палату. А я… я задихалася, з кожною хвилиною, з кожною годиною дедалі сильніше. Поки десь після обіду, задихаючись, не знепритомніла…
Коли я розплющила очі, наді мною схилився незнайомий мені чоловік із дуже стурбованим обличчям. Я хотіла запитати, що сталося, але не могла говорити — до мого обличчя була притиснута маска, через яку поштовхами повітря нагнітали в мої легені. Лікар, стискаючи рукою спеціальний мішок, робив мені штучне дихання. Я мотнула головою, але лікар лагідно усміхнувся мені і сказав: «Полеж трохи так. Я допомагаю тобі дихати, а твої м’язи в цей час відпочивають. Потім тобі легше самій буде дихати». Я лежала і розглядала все навколо. На бейджі у чоловіка я прочитала: «відділення реанімації». Моя мама заглядала у прочинені двері, і по її щоках текли сльози. Вона відводила погляд, коли я дивилася на неї. Щось сталося… я це відчувала буквально фізично. Лікарі реанімації пішли, я чула, як у коридорі вони сказали завідувачці відділення: «ще б трохи — і дівчинка загинула б».
Мама повернулася в палату… вона старанно витирала сльози. І дивлячись на неї, я чомусь дуже ясно згадала, що перш ніж знепритомніти, я встигла почути, як тітка Таня в коридорі кричала: «Дівчатка, допоможіть!!!». Усередині мене все похололо, я глянула мамі прямо в очі і запитала: «Як Вова?». У відповідь мама мотнула головою і заплакала. Більше нічого не треба було говорити, я все зрозуміла. Я не плакала… у мене не було для цього сил — і душевних, і фізичних. Крижаним голосом я запитала: «Коли?». Мама якось винувато глянула на мене і відповіла: «Вам стало погано майже одночасно. Вовчику буквально на пів хвилини раніше. Йому викликали реанімацію, але коли вони прийшли, ти вже не дихала. Лікарі вирішили рятувати тебе…» — більше мама не могла нічого сказати, ридання душили її. А я дуже ясно згадала нічний сон і кімнату, в яку я хотіла зайти слідом за Вовкою, але він мене не пустив… «не ми вирішуємо, куди йти»… ці слова якнайкраще відображали те, що сталося. Не ми з Вовою вирішували, кому залишитися жити, за нас цей вибір зробили реаніматологи. І я вижила… а Вова ні… Нестерпний біль пронизав мене зсередини, я заплакала і закричала: «Чому я???». Мені було соромно, що вижила я, що Вову «списали», не давши навіть шансу. У нас був один шанс на двох, і його віддали мені. Чому?! Чому за моє життя довелося платити життям Вовчика???
Пізніше я дізнаюся, що це не перший випадок (і боюся, не останній) у відділенні, коли реаніматологам доводиться вибирати, кого з двох дітей рятувати… як на війні. Одна дитина виживає, друга гине. Мине дуже багато років, але питання «Чому тоді вижила я, а не мій друг?» продовжуватиме мучити мене…
… всі за одного
Вечірню тишу відділення розвіяв крик тітки Світлани: «Дівчатка, Дімі погано». Вже через 20 секунд з усіх палат вискочили мами дітей. Вони бігли в Дімину палату, щоб допомогти хто чим може. Вони позалишали своїх хворих дітей, щоб спробувати допомогти чужому. Такий місцевий закон — всі за одного! Дітей не ділили на своїх і чужих. Діти були спільні, і проблеми їхні були спільні, тому і вирішувалися всіма разом.
Хворі діти, багато з яких капали того вечора хімію, залишилися самі. «Головними» в палатах залишалися не ті, хто старший, а ті, хто мобільніший, хто міг вискочити і покликати на допомогу. Я залишилася під опікою п’ятирічного Антохи, бо сама не могла навіть повернутися в ліжку. З діловим виглядом Антон узяв із тумбочки карти, пересунув штатив крапельниці (від якого йшли дві системи — моя і його) і всівся поруч зі мною грати в його улюблену гру — «п’яницю». Була вже 10 година вечора, але ми обоє з ним знали, що спати ми сьогодні раніше 12 не ляжемо. Наші мами зайняті порятунком Діми, а отже, нікому стежити за нашими крапельницями. У нас не було образи на батьків. Ми знали, що будь-якої хвилини, якщо знадобиться, всі точно так само кинуть своїх дітей, щоб урятувати мене чи Антоху.
У Діми була носова кровотеча, дуже сильна. Кров заливала все, йому було важко дихати. Потрібен був кисень. Але у відділення він не підведений. У відділенні є лише 3 кисневі подушки. Їх можна наповнити тільки в реанімації. А до реанімації 5 хвилин ходу, якщо йти дуже швидко, майже бігти. Однієї подушки Димці вистачало хвилин на 10 максимум, але частіше на 7–8 хвилин. Тому 2 наймолодші та найздоровіші матусі вишикувалися у своєрідний конвеєр: безперервно вони бігали в реанімацію, наповнювали подушки, бігли назад, віддавали наповнену, хапали порожню і знову бігли в реанімацію. Все це дуже швидко, майже бігом. 4 поверхи сходами, переходом, ще 1 поверх і коридор до реанімації. Потім назад. Можна, звісно, на ліфті, але він їде непростимо повільно, треба швидше, швидше, ще швидше. І так десятки разів. Тітка Надя — мама Антохи, пробігаючи повз нашу палату з порожньою подушкою, заскакує буквально на мить. Кидає погляд на наші крапельниці, що закінчуються, намагаючись прикинути, чи встигне повернутися до того, як пляшки спорожніють. «Не хвилюйся, мамо, у нас усе добре. Коли скінчиться пляшка, я покличу тітку Наташу», — розуміючи всі думки матері, каже Антоха. Тітка Надя кидає погляд на годинник і розуміє, що відстала від графіка. Якщо вона не наздожене цю хвилину, то Димка може залишитися без кисню. І вона бігом кидається в бік сходів… І думка у неї тільки одна — встигнути, не підвести, зробити все для порятунку чужої дитини.
Три інші матусі сидять у Димчиній палаті і гріють у руках флакончик плазми. Його треба відігрівати повільно, температурою тіла. А флакон заморожений до стану льоду. Кожна по черзі затискає флакон у долонях і тримає так 5 хвилин, потім передає флакон наступній. А сама починає посилено терти руки, щоб нагріти їх до того часу, коли флакон знову повернеться до неї. Ще одна матуся гріє кип’ятильником воду (оскільки в крані гарячої води немає), мочить у ній ганчірочки і передає їх тим, чиї руки вже зовсім змерзли. І знову по колу, конвеєром. Від кожного залежить так багато. А вони всього лише люди… жінки, виснажені безсонними місяцями, які забувають поїсти і давно забули смак м’яса. Але зараз вони про це зовсім не думають… вони знають одне — вони мають урятувати Діму. Ні, не повинні… все це робиться не з почуття обов’язку чи бажання отримати в разі проблем підтримку інших. Все це робиться просто тому, що інакше і бути не може. Інакше Діма — їхня спільна дитина, помре. І вони зроблять усе задля того, щоб цього не сталося.
У моїй крапельниці залишилося зовсім небагато, грамів 20. Антоха бачить це, встає зі стільця, присуває його до штатива і залазить на стілець. По-іншому він не зможе покликати когось, адже ми зараз «скуті одним ланцюгом». У відділенні не вистачає штативів, тому зазвичай обидві дитини в одній палаті капаються з одного. І зараз Антоха, навіть піднявши штатив, може відійти від мого ліжка тільки на довжину моєї крапельниці. Тому він перекриває затискач на своїй системі, знімає пляшку і, тримаючи її в руці, виходить у коридор покликати мою маму. Він знає, що треба кликати саме когось із матусь, на медсестер розраховувати не варто. Не тому, що вони погані, а тому, що вони завжди зайняті. А будь-яка мама завжди знайде час, щоб забігти в палату і поміняти пляшку. Антоха повертається разом із моєю мамою. Зараз якраз її черга гріти плазму. Не витрачаючи ні секунди, вона береться до справи. «Потримай» — і в моїх долонях опиняється крижаний флакон плазми. Чим швидше він розтане, тим більше буде шансів у Діми. Тому його не можна залишати без підігріву, тому, поки мама крижаними руками міняє мені пляшку з ліками, заповітний флакон грію я.
Мама поміняла пляшку і пішла. І знову ми залишилися вдвох з Антоном. Кумедна парочка — мені 14, йому 5. Але тут вік не має значення. Ми з Антохою без слів розуміємо одне одного. У нас тут спільні вороги, спільні цілі та спільні страхи. А ще спільний обов’язок перед іншими дітьми… Ще 2 ночі тому все відділення крутилося навколо Антохи, який горів від температури. Димина мама, тітка Світлана, о першій годині ночі в нічній сорочці та тоненькому халаті бігала до найближчого кіоску за пляшкою горілки, щоб розтирати Антона. А вже завтра Антошина мама бігатиме за киснем для мене. Ми вже давно не ділимо одне одного за віком, статками чи мамами. Це все не має значення. Має значення тільки те, що всі ми ходимо по краю прірви, і завдання кожного — не дати іншому зірватися.
Тітка Надя пробігає повз нашу палату незліченну кількість разів. Побіжний погляд у нашу палату на крапельниці та на наші обличчя. Все нормально, можна бігти далі. Я змерзла, але ковдра складена в ногах. Сама дістати її я не можу. Прошу Антоху. Він турботливо вкриває мене, поправляючи ковдру на ногах і грудях. Він знає, що сама я цього зробити не можу. До палати заходить моя мама: «Дітки, потрібен ще один флакон плазми, не допоможете нагріти?». Про це можна і не питати, ми будемо його гріти, по-іншому просто не може бути. 12 година ночі, а ми з Антохою сонні сидимо з флакончиком плазми в руках. Ми не сприймаємо це як обов’язок. Для нас не має значення, гріємо ми цю плазму собі чи Димці. Нам навіть на думку не спадає обуритися, що наші батьки ніяк не вкладуть нас спати. Наш сон не має значення, коли йдеться про життя Димки…
Наші мами повернулися в палату о першій годині ночі. Тітка Надя буквально впала на ліжко — їй довелося пробігти 5 поверхів угору і вниз не один десяток разів. Руки моєї мами були білі від холоду. У нас з Антохою руки теж були крижані. Але Димка був живий… і були підстави сподіватися, що доживе до ранку. І всі наші незручності не мали жодного значення. Ми лягли спати щасливими, бо знали — сьогодні ми врятували Діму. Так, завтра буде новий бій. Можливо, за життя когось іншого, а можливо, і за наші з Антохою життя. Але ми знали, що якщо щось знадобиться нам, то в усіх палатах без нарікань до пізньої ночі сидітимуть інші діти і грітимуть для нас пляшечки плазми. Ми не сумнівалися в цьому, адже головний закон цього відділення — всі за одного!
Відпустити душу…
На дверях палати біле простирадло. Глибока ніч, але там горить світло. Крізь простирадло просвічується силует жінки, що сидить біля ліжка. Вона сидить майже нерухомо, лише зрідка впускає голову на груди — вона не спить уже багато діб, і іноді втома долає її. Вона провалюється в сон на кілька секунд, але тут же з жахом прокидається. «Не можна спати, не можна! Треба стежити» — ці слова вона промовляє знову і знову. Вона сидить біля своєї доньки. Біля смертельно хворої доньки. Дівчинка бліда і дуже виснажена. Вона вже 2 тижні не може ковтати. А ще з кожною годиною наростає дихальна недостатність. Дитина болісно вмирає від задухи.
А лікарі… вони визнали пухлину неоперабельною. І все, що змогли запропонувати, — це смертельну дозу снодійного, «щоб швидше відпустити душу». Лікар назвав це «простішим виходом», щоб не мучилася ні Наташа, ні її донька. Наташа відмовилася. Вона все ще вірила, що це не кінець, що ось станеться диво і дівчинка піде на поправку. Тільки віра в це диво давала їй сили сидіти біля ліжка, не відриваючись, добами.
Дівчинка перебувала в напівпритомному стані. Від постійної нестачі кисню її свідомість туманилася, вона то провалювалася в щось на кшталт сну, то тихо стогнала. Вона майже не розмовляла, на це потрібно було занадто багато енергії, а взяти її не було звідки. Тиждень тому лікарі скасували всі підтримувальні крапельниці. Вони вважали всі заходи з підтримки життя дівчинки зайвими. І тепер дівчинку мучила не лише задишка, а й дика спрага. Іноді крізь сон вона шепотіла «вода, вода». Вода ввижалася їй, і мріяла вона не про те, щоб вижити, а про те, щоб угамувати нестерпну спрагу. Але вона цього не могла, тому лише безпорадно плакала, коли чула звук води, що ллється.
Цієї ночі дівчинці було особливо погано. Вона важко дихала, а часом переставала дихати на 10–15 секунд. Мати не відривала погляду від грудної клітки, що ледь рухалася. І тут почалося справжнє пекло — дівчинка важко зітхнула і… і почала повільно синіти. Дихання припинилося… Мати з жахом дивилася на все більш синє обличчя. Вона знала, що робити — вона підскочила зі стільця і почала робити штучне дихання «рот у рот». Вона не кликала нікого на допомогу, вона знала, що це позбавлено будь-якого сенсу — завідувачка відділення заборонила всі активні втручання з підтримки життя. У розвинених країнах це називається пасивною евтаназією і вважається незаконним, а у нас це зветься дбайливо — «відпустити душу». Наташа знову і знову вдихала повітря в легені своєї дочки. Навіть зараз вона вірила, що боротьба має сенс. І через 10 хвилин дівчинка зробила кілька самостійних вдихів. Але через пів години знову зупинка дихання. І знову «рот у рот», до запаморочення, до потемніння в очах. І думка тільки одна — не впасти, не знепритомніти, адже доньці так потрібне це повітря, яке сама вдихнути вона не може. Боротьба тривала кілька годин. І коли після чергової зупинки дихання дівчинка розплющила очі, в них був такий біль. «Мамо, залиш мене, не дихай… дай померти… я так більше не можу» — слова дівчинки були ледь чутні, а на її очі наверталися сльози.
Жінка закрила обличчя руками і відійшла. Вона чула, як дівчинка востаннє важко зітхнула і затихла. Наташа ридала, беззвучно ридала. А ще кусала губи… до крові, не відчуваючи болю. Вона сиділа, закривши обличчя руками кілька хвилин, коли раптом підскочила. На обличчі у неї була така рішучість… вона кинулася до доньки. Вона була вже вся синя, пульсу не було. Серце зупинилося. Це був кінець. Але мати знала, що ще має можливість це змінити. І вона кинулася реанімувати доньку. Без емоцій, як робот: 15 натискань на грудну клітку, 2 вдихи. І так нескінченну кількість разів. Вона не дивилася на час, не думала про те, наскільки пошкодженим виявиться мозок доньки після такої тривалої зупинки серця. Вона знала одне — вона повинна реанімувати дівчинку. І ось, роблячи черговий «вдих», вона поклала руку дівчинці на шию і відчула пульс. Серце знову билося!!! Вона продовжувала штучне дихання з таким ентузіазмом, ніби виграла боротьбу з хворобою. Наче ось зараз вона повернула дівчинку до життя, і хвороба піде, і її донька знову буде здоровою.
Коли дівчинка прийшла до тями, відчула в роті смак крові. Вона тоді не знала, що це не її кров, це кров її матері, яка покусала собі губи, спостерігаючи за вмиранням своєї дитини. Дівчинка знала одне — її мати повернула її. Знову сюди, знову в цей світ нескінченної задухи і спраги. В той момент вона майже ненавиділа свою матір за це. Вона не вірила в утопію матері про довге і щасливе життя. Вона не вірила, що ця відвойована у смерті ніч має хоч якесь значення.
Але мати… вона ніби знала, заради якого майбутнього вона боролася зі смертю. Вона ніби знала, що мине 7 років і я скажу їй «дякую» за те, що не відпустила мою душу тоді. За те, що завдяки її фанатичній вірі я отримала можливість прожити ці 7 років, попри пухлину. Сім років важкої боротьби з хворобою, але все ж таки сім років життя. Мама і зараз іноді ночами сидить біля мене, спостерігаючи за диханням. Вона знає, що попереду ще багато битв за моє життя. Але вона так само чітко знає, що ніколи більше ні на мить не відпустить нитку мого життя. Навіть якщо ситуація здаватиметься безвихідною. Навіть якщо зупиниться серце, вона не відпустить мою душу…
Лізти на стіну…
«Знову, невже знову!!!» — крик тітки Світлани розносився коридором. Мама на лежачій каталці якраз вивезла мене до телевізора, але не встигла довезти до холу, коли пролунав цей крик. Я бачила, як тітка Світлана стоїть біля своєї палати і лізе на стіну… у прямому сенсі слова. Вона обдирала пальці до крові, криваві смуги залишалися на пофарбованій стіні… А тітка Світлана все продовжувала хапатися нігтями за рівну стіну, намагаючись залізти по ній. Куди? Навіщо? Я не знала, не знала, напевно, і вона. З її палати долинав крик Діми: «Мамо, будь ласка, не треба, мамо…». Цей крик іноді переривався риданнями. А ще кашлем. Моя мама залишила мене в каталці в коридорі і побігла в палату до Дімки. Я чула, як вона заспокоювала його, а він продовжував кричати: «Що з мамою?». Ще кілька матусь у відділенні підбігли до тітки Світлани, намагаючись відірвати її від стіни. Але вона виривалася і знову кидалася туди. Знову і знову вона чіплялася нігтями за фарбу і кричала: «Не можу, я більше не можу!!!». Я почула, як в ординаторській викликають реанімацію. А тітка Світлана все продовжувала кричати і лізти на стіну. Від цього видовища всередині все хололо, хотілося заплющити очі і не бачити цього, хотілося закрити вуха і не чути її криків і Дімчиного плачу. Хотілося вирватися з цього пекла! Але я була змушена дивитися на це. Так само як і ще кілька дітей… а медперсоналу у відділенні наче і не було… одна медсестра бігала навколо тітки Світлани, намагаючись всучити їй склянку з валеріаною.
Кілька матусь не припиняли спроб відтягнути тітку Світлану від тієї злощасної стінки. Вони теж ридали… від власного безсилля, від образи, від страху. Моя мама вискочила з Діминої палати… її руки були в крові. «Світлано, де ліки?» — вона термосила тітку Світлану в надії дізнатися у неї, де лежать рятівні для Дімки ліки. Але в той момент це було безглуздо. Тітка Світлана билася в істериці від того, що у її сина знову носова кровотеча, а тромбоцитів лише 4. Це означає, що вгамувати цю кровотечу не зможуть кілька днів, це означає, що знову треба десь шукати донорів. А де їх візьмеш, коли переливання потрібне ледь не щотижня у величезних обсягах. Носова кровотеча — це знову тампонада носа під загальним наркозом, після якого її Діма відходитиме довго і болісно. А ще він переставатиме дихати… У неї не залишилося моральних сил знову проходити крізь це. Це було понад її сили!!!
Грюкнули двері ліфта, і у відділення забігли лікарі реанімації. Їм назустріч вийшла завідувачка відділення, щось шепнула на вухо і знову пішла в ординаторську. Під моїм поглядом вона опустила очі. Просто опустила очі… їй і в голову не прийшло пересунути мене так, щоб мені не було видно цього моторошного видовища. А просити когось у такій ситуації я не мала морального права…
Лікарі реанімації, попри опір тітки Світлани, зробили їй якийсь укол. І через пів години вона почала вщухати. Через пів години!!! А ці нескінченні 30 хвилин вона все так само кричала і лізла на стіну. Знову і знову… і ми все це бачили і чули. І нам, дітям, ставало неймовірно моторошно від того, що наша хвороба робить із нашими матерями. А ще було соромно за себе… за те, що ми хворі, за те, що ми обрекли дорогих нам людей на такі страждання. «Якщо завтра ось так само полізе на стінку мої мати, в цьому винен буду тільки я!» — так у той момент думав кожен із нас…
Засинаючу тітку Світлану відвели в мою палату. Її поклали, і хтось із мам залишився доглядати за нею, щоб, прокинувшись, вона не наробила дурниць. Решта ж кинулися на допомогу Дімі. Моя мама пробігла повз мене в палату і повернулася назад із гаманцем. Дімці потрібні були ліки, а де тітка Світлана поклала гаманець, не знав ніхто. І мама, ні на мить не замислюючись, дістала свої гроші… я побачила, що ще хтось виніс гаманець. Хтось із мам, накинувши першу-ліпшу куртку, схопив гроші і побіг до аптеки. Моя мама вмовляла Діму заспокоїтися, вона ж тієї ночі сиділа біля нього, коли він марив після наркозу. Тітці Світлані знову і знову кололи снодійне, не даючи їй прокинутися. Тітка Надя сиділа біля неї, не вимикаючи світло. А ще вона доглядала за власним хворим сином і за мною. Вона повертала мене, поїла, годувала.
Вона і моя мама не спали добу, потім доглядати за Дімою взялася матуся з іншої палати, тітку Світлану теж перевели під опіку когось іншого. Їй ще 3 дні забороняли навіть близько підходити до палати, де лежав її син. У туалет її водили під конвоєм, ні на мить не залишаючи одну. Якось проходячи повз стіну, на яку вона намагалася залізти, тітка Світлана скосилася на подряпини на фарбі і на свої обламані до крові нігті і несміливо запитала: «Невже це я…?». Коли їй нарешті дозволили зайти в палату, Дімка подивився на неї і дуже спокійним голосом сказав: «Ще раз так зробиш, і я вистрибну ось у це вікно!!!». І заплакав… Плакала і тітка Світлана. Зовсім по-іншому, тихо і безпорадно. Вона обняла свого сина. Вона притискала його до грудей і відчувала пекучий сором за те, що в такий потрібний момент залишила свою дитину без допомоги. Його врятували інші, ті, у кого своїх проблем не менше. Того вечора вона підходила до кожної матусі, яка возилася з нею чи з Дімою, тихо брала їхні руки і притискала до свого серця. А їй ніхто і ніколи більше не нагадав про той день, коли вона лізла на стіну, намагаючись заглушити відчай, що переповнив її…
Мами...
Балкон
«Дівчатка, вашу м…, хто залишив балкон відчиненим???» — Олена закінчила питання ще кількома не дуже нормативними словами. І тут же до когось звернулася: «Катю, чого ти там стоїш, йди сюди!». Вона говорила це підозріло лагідно, всі у відділенні добре знали її буйну вдачу і гострий язик. Тому з усіх палат почали вискакувати мами. І не дарма… Катя, зовсім молода жінка, яка потрапила сюди разом зі своєю донькою тиждень тому, стояла біля самих перил і якось недобре дивилася вниз. Усі знали цей погляд, майже кожен колись так само дивився на асфальт там, далеко внизу, до якого летіти цілих 5 поверхів. Майже кожен пройшов крізь це нестримне бажання одним стрибком вирішити всі проблеми. Саме тому при появі у відділенні новеньких, особливо з ознаками підвищеної нервозності, балкон зачиняють на ключ. Цього разу хтось не встежив, і Катя, яка ще 3 дні тому кричала на все відділення, що вистрибне, опинилася на балконі.
— Катю, ну йди сюди! Чого ти там стоїш? Немає там унизу нічого цікавого, йди сюди!
— Ні, залиште мене. Я не хочу жити! Моя дівчинка, моя Валечка, адже їй лише 2,5 роки! За що??? Заради чого мені жити? У моєї доньки рак! Вона помре! Я не хочу на це дивитися! Не хочу і не можу!!! — і вона ще більше перехилилася через перила.
— У мене теж у сина рак, ну то й що? — довго тітку Олену не вистачило на лагідний тон. — Так, багато хто тут помирає, але дехто і виживає! Але виживають тільки за умови, що їх лікують! Якщо ти лікуватимеш свою доньку, то їй може пощастити, як тому хлопчику з 5-ї палати! У нього вже 4 роки ремісії. І у тебе таке може бути!
— Ні, ні!!! Як можна капати дитині цю хімію, їй же від неї так погано! Як можна жити тут, де діти помирають? Я краще помру зараз! — вона зробила рішучий крок уперед…
— Мамо, мамо, йди сюди, — коридором йшла Валечка. Ще з волоссям, ще без характерних щік…
— Хочеш стрибати? Вперед! Тільки можеш прямо відразу з собою взяти Валю! Без твоєї допомоги вона не виживе! Хто купуватиме їй ліки? Твій чоловік-алкоголік? Хто стежитиме за нею під час крапельниць? Медсестри? Не сміши мене!!! На, бери її на руки і стрибай разом! — Олена підхопила Валю, яка нічого не розуміла, на руки і протягнула Каті.
— Ні, ні, прибери її! Як ти можеш… — очі Каті розширилися від жаху.
— А ти як можеш? Егоїстка! Їй, бачте, важко! Та ти подумай, як твоїй дитині зараз! А ще краще подумай, як їй буде після твого стрибка! Давай, вперед! Тільки тоді Валечка відправиться на той світ буквально за пару тижнів! О так, не буде болісного лікування, адже ліків у лікарні немає! Буде болісна смерть від лейкозу! То давай, бери її і стрибай! Чого ти? Страшно? Так буде краще вам обом, давай! Давай! Давай!!!
Катя стрілою вискочила з балкона і, ридаючи, побігла кудись за територію відділення.
— Олено, як думаєш, там вона собі «пригод» не знайде?
— Може і знайде, але не сьогодні. Сеансу психотерапії вистачить на найближчу добу, а там… Ось тільки знайду зараз ту заразу, яка балкон не зачинила, і скину з нього. Або наступного разу змушу проводити «переговори».
Олену колись теж зняли з краю балкона. Зняла жінка, у якої в цей час дитина була в реанімації. Дитина через 2 дні померла. Але Олена завжди казала, що та жінка хоч і втратила власну дитину, але врятувала її Володю.
Надія вмирає останньою…
У Раїси Горбачової лейкоз… Про це знало все наше відділення. І все відділення напружено стежило за тим, як розгорталися події. Старші діти важко зітхали: «У неї є гроші на лікування в Німеччині, а ми…». Але щовечора ми збиралися біля телевізора, вмикали новини і напружено чекали на чарівний сюжет про одужання Горбачової. Але інформації було мало, і вона була не такою оптимістичною, як нам хотілося. За окремими фразами, за формулюваннями ми складали для себе уявлення про те, що там відбувається. А нічого доброго не було… З кожним днем сюжети ставали дедалі коротшими і… важко навіть описати… вони були пронизані якоюсь незручністю. Такою, яка живе у нас у відділенні після смерті когось із дітей. Коли всі дорослі розуміють, що відбувається, але вдають, що все нормально. Але при будь-яких запитаннях ніяково опускають очі і переводять розмову в інше русло.
Так було і по телевізору. Ми вже розуміли, що сталося… ми знали, що навіть гроші і клініка Німеччини виявилися безпорадними перед лейкозом. Розуміли це і наші батьки. Все частіше вони починали вмовляти нас замість новин дивитися мультики. А все відділення голосно лаялося і вимагало перемкнути на новини. Усі, від найменших до підлітків, сиділи, затамувавши поди. Усі чекали на диво. Чекали, попри те, що всі факти були проти цього дива. Але ми сподівалися… порятунок Раїси Горбачової для нас усіх означав би можливість перемогти хворобу! А її смерть… ми поки навіть уявити не могли, що такі гроші і Німеччина не зможуть врятувати її…
Наші мами вдень потай від нас слухали новини по радіо. А потім увечері все наполегливіше пропонували подивитися мультики. А ми все наполегливіше домагалися перемикання телевізора на заповітні новини… Я пам’ятаю, як сидячи перед екраном телевізора, побачила, що хлопчик, який сидів поруч, судомно, до білизни кісточок, схрестив пальці. Він, як і ми всі, мріяв про те, щоб жінці в іншій країні стало легше. А вона, дружина першого Президента СРСР, навіть не здогадувалася про те, скільки зараз схрещених пальців за неї тримають діти по всьому СНД. Вона не здогадувалася, які надії ці діти покладали на неї.
А в один день нам не дали ввімкнути новини. До лайки, до сліз, але батьки відмовилися ввімкнути новини. Ми відразу зрозуміли, в чому справа. І у відділенні знову повисла напружена тиша. А потім, увечері, скориставшись переполохом у відділенні (комусь було погано), хтось із хлопців витягнув із тумбочки радіо, і 15 дітей різного віку притиснули вуха до приймача. Ми знали, що почуємо, просто знали. Але наші серця були не здатні прийняти це, ми все ще сподівалися на диво. Ми сподівалися, що батьки щось наплутали або ми щось не так зрозуміли. І що зараз ми почуємо черговий звіт про те, що боротьба триває. Але… того вечора ми розійшлися по палатах зі сльозами на очах. Наші надії рухнули. Рухнули в один день. І в серці була образа на долю, яка «нагородила» нас хворобою, на лікарів, які не вміють лікувати, і на Раїсу Горбачову, яка зрадила всіх нас своєю смертю. Того вечора всі ми були впевнені, що приречені… ми не вірили в можливість одужання… але десь у глибині душі все ще жила надія… для багатьох із нас ця надія вмирала останньою… вже після нас.
Ірина Гавришева, Запоріжжя, Україна e-mail:hematologia[at]mail.ru
2006
