Село Українка Михайлівського району від Запоріжжя за півтори години їзди. Тут не більше 100 хат, класична сільська місцевість: городи, худоба, свіже повітря, магазин працює 2 години на добу, до найближчої школи — автобусом 3 кілометри. Жителів — не більше півтисячі. Тепер серед них і “збірна” Літавих.
Будинок сімейного типу, ззовні — новий, середину ще треба довести до ладу. Тут поки немає газу, централізованої електрики, в деяких кімнатах слід поклеїти шпалери. Втім, для п’ятьох дітей ці стіни вже встигли стати справжнім домом. Тут мешкають Микола, Галина та їхні діти – Дарина, Оля, Софія, Люба та Дмитро.
Хлопці та дівчата мають окремі кімнати. Дімі пощастило, він єдиний юнак, тому господарює в кімнаті сам.
Йому 15 років, про своє минуле в дитбудинку говорить неохоче, а от про спорт може розповідати годинами: у вільний час юнак грає у волейбол та комп’ютерні ігри. До сестер Дмитро поки ще звикає, але з дівчатами уже вдалося налагодити теплі стосунки.
Оля, Дарина та Софія ділять “рожеву” кімнату. Дівчата люблять співати, навіть влаштовують концерти для односельців. Після офіційного відкриття, Оля кличе в кімнату всіх охочих поспівати й послухати. Зараз дівчині 16 років, шість з них вона провела у дитбудинку, потім декілька років жила в Італії, де професійно займалась вокалом та вчила мову. Мріяла у майбутньому стати музикантом. Зараз про ті часи нагадують хіба що фотографії та кілька книжок. Дівчина закінчила 9 класів, тепер вступає до училища на кухаря.
Даша у новій сім’ї живе рік. Каже, що тут є з ким порадитись та кому пожалітись, це головна відмінність від дитячого будинку. Є ще Софія та Люба, але дівчата сором’язливі та неговіркі, від камер ховаються.
А от голова родини, Микола Літавий, про свою сім’ю розповідає охоче:
— Були й проблеми з адаптацією та розумінням, та з часом любов та турбота перебороли ті незначні моменти. В сім’ї діти відчувають себе краще, ніж в інтернаті, – є свої кімнати, свої речі, а головне ми – батьки, з якими завжди можна поділитися, знайти розуміння і підтримку.
Рішення всиновити дітей у Миколи та його дружини Галини визрівало довго. Обом — за п’ятдесят, мають дорослих дітей, що давно живуть окремо і неблизько. Заповнити порожнечу в серці радістю батьківства вирішили, створивши дитячий будинок сімейного типу. За півроку існування, у Літавих з’явились вже й онуки: старша донька народила дівчинку, назвали дитину Вікторією.
Батьки активно залучають дітей до праці: молодь вчиться самостійно куховарити, наглядати за малечею, поратись у городі, адже прогодувати велику родину можна лише об’єднавши зусилля. У перспективі сім’я планує завести птицю, козу й корову, у такий спосіб заощадити на продуктах, ще й віддавши перевагу натуральному продовольству.
Дитячий будинок сім’ї Літавих у селі Українка — не єдиний, по сусідству тут живе сім’я Павлових, у яких 13 дітей. У Любимівці, що за 5 кілометрів звідси, фонд «Щаслива дитина» отримав приміщення старої клініки, на базі якої волонтери сподіваються створити комфортні будинки для нових подібних сімей. Але на це, за словами волонтерів, потрібні час і чималі кошти.
Три роки будівництва, ще півроку — оформлення відповідних дозволів та довідок, непроста і довготривала процедура усиновлення, – процес створення дитячого будинку сімейного типу в Україні нині сповнений чималих бюрократичних перепон. Втім, за словами сім’ї Літавих, надія на справжню сім’ю варта такого очікування.
Марія Рєзнікова
