«Одна з наших дівчат, сирота, у Сумах пішла влаштовуватися на роботу в ательє. На випробування її посадили «змійку» вшити. Вона це зробила, там подивилися й зразу сказали: «Пиши заяву, ми тебе беремо», — не без гордості розповідає директор Гребениківської школи-інтернату Ольга Рибалка.
Те, що випускники школи здатні до самостійного життя поза її стінами, — і давня турбота, і постійний головний біль для директора та її колективу. Адже йдеться не про звичайних дітей, забезпечених бодай якоюсь батьківською підтримкою, а про тих, хто ще в дитинстві позбувся любові й родинного затишку, втратив можливість гармонійного розвитку й потрапив до школи для «відсталих».
За статистикою, зі ста десяти сьогоднішніх учнів школи лише двадцять дев'ять позбавлені батьківського піклування. Це — номінально. Фактично ж більшість просто стала «зайвим ротом» для своєї родини чи того, що в даному разі ми умовно позначаємо цим словом. Як розповідають педагоги, часто після канікул діти в інтернаті просто від'їдаються, «відпочивши» у батьків. А що ж їх чекає після того, як навчання закінчиться і почнеться самостійне життя?
Колектив Гребениківської школи вирішив посперечатися із прикрою статистикою щодо випускників інтернатів і навчити «своїх» дітей боротися за місце під сонцем. Особливо це стало актуальним у дев'яності роки, коли не лише слабо розвинені, а й цілком здорові та добре навчені діти почали опинятися перед проблемою незатребуваності в суспільстві. Звісно, трудова підготовка існувала в школі, як і в інших закладах, завжди. Але кожен розуміє, що можна щось робити, як «вимогу навчально-виховної програми», а можна — як життєву необхідність. Тому до трьох спеціалізацій, які існували спочатку: швейна, столярна та слюсарна справи, — додаються інші. Навички будівництва, які реалізувалися, зокрема, в участі у побудові чи добудові деяких приміщень школи. Навички сільськогосподарської праці, яка раніше розглядалася, швидше, як засіб пожвавлення вигляду інтернатського столу, а згодом стала й практикою опанування сільгоспвиробництва...
Коли ми приїхали до Гребениківки, на подвір'ї школи стояв новенький мотоблок, здатний виконувати цілий комплекс сільськогосподарських робіт. З'явився він завдяки спільному проекту школи та обласного благодійного фонду «Благовіст» і був підтриманий програмою «Мережа громадянської дії в Україні».
«Приїхала до нас Ольга Павлівна Рибалка, — розповідає керівник молодіжних проектів фонду Віктор Бобиренко, — говорить: і те, і те треба, і це ми хочемо зробити, і оце було б добре... То, кажу, під ваші ідеї треба робити проект. Звичайно, для інтернату це було складно, тому ми допомогли ідеї оформити і розвинути. Так з'явився проект «У життя — з конкурентоздатними знаннями».
Він допоміг зміцнити матеріальну базу тих напрацювань, які вже були в школі. І хлопчаки дивовижно швидко навчилися їздити на мотоблоці. З'явилася можливість утримувати двох учителів із лозоплетіння. Змінилися технології роботи у шкільній теплиці... Ще нам показали швейні майстерні, де дівчатка шиють навіть на замовлення місцевих жителів, бо й справді — яке зараз у селі ательє? А тут, зрозуміло, й ціни помірні. Цілком обладнана й майстерня «Чобіток», де хлопці лагодять такі чомусь неміцні учнівські черевики. Цих же хлопчаків можна побачити і в іншому гуртку, де вони вишивають тонкі візерунки. І виходить у них не гірше, ніж у дівчат.
Так, із цих дітей не вийдуть модні нині юристи та економісти, яких, втім, уже також у надлишку. І не лише тому, що мають вади розвитку, — не мають матеріальної бази для подальшого навчання. «Зате працювати вони вміють», — каже Ольга Рибалка. І справді, сплетені кошики — щоденна потреба у селянському господарстві. А з початком роботи проекту тут освоїли ще один вид лозоплетіння — ажурне. Щось пошити теж не кожен уміє. А вже щодо ремонту взуття, то тут — непочатий край роботи. Саме в Гребениківці мені пригадалося, як під час поїздки до Києва сталася прикрість — відлетіла набійка на черевикові. Півдня довелося шукати, де б її набити: у готелі такої послуги не було, біля однієї з чотирьох станцій метро такий кіоск знайшла, але був він зачинений... Зате скільки пунктів обміну валюти зустрілося за цей час!.. Хоча навряд «середній» українець настільки багатий, що лише міняє валюту та купує нове взуття, не ремонтуючи старого.
«Ми сорго почали вирощувати й навчили дітей плести віники, — розповідають у школі. — Так, дехто з наших дітей і вдома сорго посадив, аби була підмога родині... Опікунка однієї дівчинки — фермер, то вона сказала, що дитина після школи у неї і працюватиме, і житиме, бо ж усе вміє...»
«Те, що діти оволодівають кількома професійними навичками, робить їх більш захищеними перед життям, упевненішим у собі, — підсумовує Ольга Павлівна».
Прикладів тут можуть наводити немало. І розповідати про поїздки дітей до Італії, де вони, знову-таки за сприяння фонду «Благовіст», знайшли родини, де гостюють улітку. І про участь у виставках дитячих робіт. І про те, де хто з вихованцiв зміг влаштуватися після школи... Хочеться сказати про інше. Про те, що не в кожному інтернаті є ось ця потреба по-справжньому вивести випускників «у люди».
Працівник фонду «Благовіст» Галина Карпенко цього літа відвозила групи з кількох інтернатів до Борисполя — для поїздки до Італії. Зразу було видно, розповідала вона, що відправляють не власних чад. На спекотну неблизьку дорогу дітям видали, наприклад, смажену рибу або закупорені металевими кришками банки тушонки; у когось знайшлися підгнилі апельсини. Діти з однієї групи боялися розбутися — їм закупили кросівки і видали перед поїздкою. Одна біда — розмірів не врахували. І діти мучилися з подавленими ногами, а розбутися... Раптом знов не зможуть натягнути тісне взуття? «Серед усіх українських груп лише наші сумчани вирізнялися «базарними» клітчастими сумками, — писала пізніше газета фонду «Благовіст». — Причому їхали з ними й діти, які вже були в Італії, і тамтешні родини купили їм і взуття, і пристойні сумки. Запитую дітей: де ж ті сумки? Та, відповідають, їх кастелянша у комірці зачинила...»
У Гребениківці, судячи з почутого та побаченого, намагаються ставитися до дітей, як до тих, кому треба допомогти, кого треба навчити виживати і просто нормально жити. Звичайно, це непросто. Але важливо мати потребу. Недарма ж і логотип, який створила собі школа, містить вишитий рушник — давній символ того, чому навчають дітей у школі, а ще — два усміхнених дитячих личка з двох боків яскравого сонечка. Бо, власне, чи не це має бути метою не просто суспільства, а кожної дорослої людини: намагатися, щоб діти якомога більше посміхалися і якомога менше плакали біля нас?