Детские дома и интернаты Запорожья

Зелений дім щастя та «Маяк мрії»: подорож до Українки, яка перевертає свідомість

Стаття в газеті "Пульс громади" про волонтера із США Денвера та життя дитячого села

Автор: Ліана Фатєєва, "Пульс громади" - газета Роздольскої громади Запорізької області
Опубликовано: 2018-06-18 17-00-00  Просмотров: 387  
Оставить комментарий


Газета «Пульс громади» (Роздольська громада Михайлівського району Запорізької області) розпочала свою діяльність не так давно. Кожного разу ми намагаємося віднайти унікальну та цікаву тему для кожного з матеріалів, аби мати можливість познайомити з цим вас, дорогі читачі. Ми маємо на меті донести до відома усіх жителів не лише офіційну актуальну інформацію, а й розповідати про життя тих людей, які стільки років «живуть поряд з вами». Героями наших матеріалів стають звичайні поштарі, пенсіонери, вчителі, лікарі, фермери, студенти або учні. Чому важливо про це розповідати? Тому що саме ці люди і створюють історію нашого району. Кожна життєва історія особлива, а внесок в розвиток свого села – неоціненний.

Цього разу ми завітали до маленької, але такої мальовничої Українки, що на території Любимівської сільської ради. Ми дізналися, що там існує дитячий будинок сімейного типу, де дітьми опікується американський волонтер. Уявляєте, чоловік з Америки прилетів саме до нашого району і вже третій рік допомагає цим дітям. Нас це зацікавило і ми вирішили завітати у гості. Зустріла нас приємна жінка на ім’я Юлія Павлова, яка є співробітницею фонду «Щаслива дитина» та прийомною мамою, яка разом з чоловіком Альбертом Павловим – директором фонду – і проживає в цьому домі зі спільними біологічними та прийомними дітьми. У 2016 році Юлія кардинально змінила своє життя лише завдяки тому, що разом зі своїми дітьми приїхала до Українки «поволонтерити», як вона це назвала. Приїхали перший раз, другий, потім третій. Після останнього разу залишилася тут назавжди з чітким усвідомленням того, що теж хоче стати прийомною мамою та ощасливити своїм коханням прийомних діток.

– Якщо раніше перевагу надавали інтернатам і класичним будинкам дитини, то нині перевага надається вихованню у сім’ї, – розказує Юлія. – Серед дітей, які залишилися без батьків, навряд чи знайдеться хтось, хто не мріє знайти теплий сімейний будинок після складних життєвих випробувань. У всіх тих установах, де перебувають ці діти, вони позбавлені стабільних відносин, коли є кому довіряти і на кого орієнтуватися. Наприклад у нас з Альбертом на двох троє біологічних та п’ятеро прийомних діток. Також в будинку живе ще дві прийомні сім’ї. Загалом тут близько 30 дітей та дорослі-опікуни. У вересні ми чекаємо ще на одну прийомну маму, вона вже більш літня жінка, яка виховує десять прийомних діток.

Поки ми розмовляли з Юлією вхідні двері будинку відчинилися і звідти вийшов чоловік. Як виявилося, це і є той самий американський волонтер Денвер Браугхлер. Високий худорлявий чоловік з добрими очима, широкою відвертою посмішкою та бездоганним американським акцентом. Нам вдалося пояснити, що ми розмовляємо про нього і маємо велике бажання поспілкуватися особисто. Хочу сказати, що Денвер розмовляє українською зовсім трішки, але розуміє її просто прекрасно, ось такий парадокс. Як жаль, що не можна додати аудіозапису нашої розмови, я заслуховувалася, коли Денвер розповідав про себе. Далі з його слів.

– До України я вперше приїхав у серпні 2015-го. Одного разу мені на очі потрапив фільм британської телерадіомовної корпорації BBC «Забуті діти України» про так званих «соціальних» сиріт, які при живих батьках опинилися під опікою держави. Цей фільм творився протягом півроку. Творча група спостерігала за життям дітей в українських інтернатах. Фільм неймовірно вразив мене і я зрозумів, що хочу допомогти українським дітям-сиротам. В інтернеті почав шукати різноманітні українські благодійні фонди і зайшов на англомовну версію сайту фонду «Счастливый ребенок». Спочатку допомагав на відстані, а вже потім вирішив відвідати Україну. Ось вже третій рік поспіль влітку прилітаю сюди.



– Денвере, чим ви займалися в Америці і як на подорож до України відреагувала ваша американська сім’я?

– В Америці я працюю програмістом. Маю п’ятеро дітей, на жаль, з дружиною розлучився. Діти вже дорослі, тому подорож сюди не була для мене проблемою. Сьогодні я знову мрію знайти ідеальну саме українську жінку, разом з якою ми створимо велику дружню родину.

– Чим займаєтеся на даний момент в Українці? Як допомагаєте прийомним родинам?

– Я можу допомагати в будь-яких побутових дрібницях. Наприклад, прибрати дім або відвезти когось до школи або на репетицію. Тобто маю такі ж обов’язки, як і всі дорослі у цьому домі. Крім того, якщо знаєте, у Любимівці є літній мовний табір, я навчаю всіх дітей англійській мові. Спілкування з носієм мови є набагато ефективнішим ніж багаторічні заняття з вчителем.

– Ваше враження від України в цілому? Чи достатньо держава допомагає таким дітям і сім’ям?

– На жаль, я не можу відповісти на це запитання, адже не достатньо обізнаний у цій темі. Не маю права коментувати. Я приїжджаю сюди тільки заради дітей. Аби допомогти їм, навчити мові, музиці або чомусь-іншому. В усі інші сфери не вникаю.



Попри усі мовні бар’єри, ми з Денвером прекрасно розуміли один одного. Після закінчення розмови нас запросили до цікавого об’єкта, відкриття якого припало на день зустрічі. Перед нами стояла величезна споруда, так званий «Маяк мрії». Так назвали вихованці та їх батьки дитячу гірку у вигляді маяка. Юлія та Альберт розповіли, що давно мріяли про це і стали переможцями щорічного конкурсу соціальних проектів "Ми - це місто", який проводить «Запоріжсталь». Виграли 59000 гривень і нарешті здійснили свою мрію. Діти тепер мають ще одну розвагу, можуть як кататися, так і просто посидіти у кімнатці на горі, порозмовляти та помріяти.

Хочу сказати, що ми побували у неймовірному місці, де сім’я завжди стоїть вище всього. Тут усі єдині, дружні та незламні. Тут переосмислюється життя та перевертається свідомість. Щоденна праця дорослих, які повністю присвятили себе батьківству, вражає. Кожна дитина відчуває себе потрібною та коханою. У той час, коли хтось мріє переїхати до мегаполісу, ці люди мріють створити справжнє «дитяче село», де немає небезпечних спокус та ризиків. Де виховуватиметься поважне відношення до природи, цінуватимуться звичайні життєві цінності та будуватиметься велика дружня українська родина.

Альберт та Юлія Павлови зі своєю сім’єю завжди відкриті для спілкування, усіх бажаючих запрошують у гості та будуть раді будь-якій допомозі. Раджу кожному побувати там, у цьому неймовірному величезному зеленому домі, де панує злагода, повага та кохання.

Читати більше про проект Дитяче село









  Контактная информация